Завантажити

Боженьки! В такий час і в таку годину. Та поселянин же тільки-но зібрав на ниві збіжжя, перевіз його до овина й започаткував веректу. Що вдіє з ним і куди подіне його, коли йдуть обри? Община велить мужам сідати на комоней і їхати на обводи, старійшини велять жонам та їхнім дітям брати з собою все, що можна взяти, й правитися в дальні, а дальніми — в найглухіші закутки землі. Що ж буде із збіжжям, халупою, всім, що покидають у халупі та на подвір'ї? Невже візьметься вогнем і піде за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всіх. Де тоді житимуть і з чого житимуть? І лишатись та боронити добро своє теж не випадає. Чи від таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна оборонитись? Єдина надія на ноги та на темні ліси далі від торованих путей, а тут, в оселях та в подвір'ях, — на щасливий випадок. Як не багато тих обрів та утигурів, не всі весі сплюндрують, десь та залишаться слов'янські оселі непограбованими, а збіжжя — пригодним для веректи.
— Не йдіть торованими путями, — надоумлює стариня, — обминайте їх, дітки. А не можна буде обминути, прислухайтеся до матері-землі. Вона, годувальниця, і там не полишить вас напризволяще, заздалегідь дасть знати, є погоня чи немає.
— А ви, дідуню?
— Я берегтиму оселю. Куди мені в мої літа?
І вмовляють, і плачуть умовляючи, — дарма. Хіба зважать на вмовляння, коли то правда: куди їм у їхні літа?
Доки сидить по своїх оседках, ніби й мало його, люду поселянського. А рушив, йой, немає тому рушенню людському ні кінця ні краю. Одні втікають від обводів, куди ось-ось прийде супостат, інші йдуть при повній броні на обводи, аби боронити їх чи бути звідунами княжими, давати тисяцьким вижі про наближення супостата. Бо гряде безліття, бо нікому не хочеться стати жертвою в круговерті, що її іменують чужинським вторгненням.
Князі антські не менш потривожені тим, що діється на обводах їхньої землі, аніж поселяни. Бо діється невтішне, тс, чого годі було сподіватися зараз. Он скільки літ живуть у мирі та злагоді з Візантією, уклали ряд і дотримуються ряду — не ходять через Дунай, не топчуть один одному комонями землю. Вони, апти, глдлліт, що іт далі так буде. А ромсї, виходить, не вірять, що так буде, обрів кличуть і саджають не де-небудь, супроти антів — у Скіфії. Так настрахані вторгненням склавинів, певні, коли підуть через Дунай ще й анти, не вистояти їм у землях між Дунаєм і Теплим морем, чи хтось обмовив антів перед ромеями?
Було чим тривожитись, чуючи вісті з обводів. Най то правда, що обри йдуть у ромейські землі з доброї волі імператора. Та чому вони прокладають собі путь через Антію мечем і сулицею? З власних побуджень чи за повелінням імператора? Хіба не можна було домовитись і піти за Дунай мирно? Чому зрештою ціляться на Задунав'я, а спрямували турми не лише на Дністер, а й у землі уличів?
Тривога прискорювала час і гнала гінців землями Тивері, Уличі, на далекий Волин та Іскоростень, на Київ. Не розминулась вона і з тими, що були знані серед росів та уличів як втікачі з Тивері, а то й просто втікичі, як іменували деякі сусіди. Наймення те спершу обурювало переселенців — се з якого ж дива вони втікичі? Та з часом звикли до того і вгомонилися. Полян та росів теж не ділять на одних і других. Уличі та тиверці іменують росами, а дуліби ще інакше — русами. Чи в імені суть? Важить інше: їх, втікачів, не зовсім обійшла доля, мають землю-годувальницю і затишне пристанище серед свого, слов'янського люду. Хоч саме переселення і перші літа по переселенню не завжди є бажання згадувати. Ано, нелегко далося їм тоте переселення, як і все, що мають на обжитій за півтора десятка літ землі. До кінця віку свого пам'ятатимуть: були часи, коли хотілося заснути і не прокинутись.
То тільки за літа марилося: коли вже пішли з своєї землі, мають відшукати ще ліпшу — таку, що буде і годувальницею, і мироносицею. Що далі було до зими, то ненадійнішим ставало те марення. Довго, аж надто довго та зморно долали безпуття, що лежало між нижньою Тивер'ю та Россю, а прийшли в Полянську землю, власне, на її обводи по Росі, довелося стати й випасати худобу, доки князі перетрактовували та розмислювали, як бути відселенцям: іти далі чи доста вже. Минуло днів та й днів у тотих роздумах та перстрактаціях, надійшла та пора, що казала всім: коли не станете та не подбаєте про житло, не заготуєте сіна комоням, всій іншій худобині, що маєте при собі, можете і самі загинути, і товар погубити. Та й поляни не радили йти в радимичі, тим паче на Ільмень.
— Доки доправитеся, — казали, — випадуть передзимні дощі, розіллються ріки, і води їхні можуть перетнути путь вашу на Ільмень. А якщо й не перетнуть, то затримають до білих мух. Де сховаєтеся від них, коли на Ільмені не виявиться схованок? Завважте, вас он скільки, а тварі з вами ще більше.
— Що ж дасть нам Київ, поляни пороські, коли сядемо в обводах їхньої землі? Чи буде чим перезимувати і чи буде де

читати