Завантажити

там багата. Я так мислю: саме там, за Дунаєм, ми знайдемо нарешті собі пристанище й сядемо не на літа — на віки.
Він розщедрився на слово, і, може, як ніколи досі. Казан та й казав, де сядуть, перейшовши Дунай, які вигоди матимуть від зим.ті, які — від служби в багатої Візантії, а Заверган слухав ті казання й своб думав: “Знаємо, які щедрі бувають на обіцянки ті, кому конче потрібні чиїсь мечі. Побачимо, якої заспіває ромейський імператор, коли настане час розплачуватися за пролиту на його обводах кров”.
Про себе хан Кутригурії так поклав: нині погоджуватиметься з Баяном, вдаватиме, ніби покірний йому, а дійде до переселення, інакше вдіє. Чи тільки обрам дозволено бути хитрими зміями? Кутригури теж здатні на те. А так, може, ще здатніші, ніж обри.
Снував наперед мислі і тішив себе ними, аж поки Баян не заговорив про інше і не обірвав їх нагло.
— Віднині, — сказав, — і, може, навіки найзапеклішими супостатами нашими будуть слов'яни, і передусім анти. Вони можуть стати нам на путі, коли йтимемо за Дунай, і вже напевно не захочуть миритися з нами, коли сядемо за Дунаєм. Завважте, не хтось інший — ми перетнемо їм путь у благодатну Мізію і ще благодатнішу Фракію. Землі ті будуть яблуком розбрату між нами, таким видимо сущим, що про якесь замирення годі й думати. Тож повеліваю: похід свій за Дунай почнемо з нанесення відчутного удару по антах. Ти, Сумбате, — звернувся до одного з чільних мужів своїх, — підеш купно з ханом утигурів на уличів, ти, Ателю, гуртуй ліпші з ліпших турми, бери під свою руку турми кутригурів і веди тоту з'єднану силу на тиверців. Де-де, а в Подунав'ї анти мають бути погромлені і відкинуті від ріки. Лише це й дозволить нам спокійно переправитися на супротивний бік, а ще бути ситими, переправившись.
Усі бадьорилися, видно було, неабияк певні в звитязі і неабиякі вдоволені з того, що є така сподіванка: узяти в антів усе, що можна взяти мечем та сулицею, відділитися від них широкою, гейби море, рікою, і там, за рікою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситості. Лише Завергана не тішила Баянова обіцянка. Чув, що рече-повелівас, і не вірив тому, що чув. Невже це справді станеться: він, що гостив нещодавно у князя Волота, був так обласкавші князем і винагороджений за обіцянку жити в мирі та зла і оді он якою спроможністю — сходити без будь-якого урону і будь-якої перепони за Дунай, — невже він поводе тепер тисячі на тиверців і їхнього князя? То ж остання, що не є, ганьба, то, коли хочуть знати, найпідліша зрада!
XVII
Лодії стояли при березі безладно, точнісінько так, як тоді, коли їх викидає на берег хвиля. Якби не дим із колиби та не розстелені на піску снасті, можна було б подумати, що на рибальській стоянці тиверців ані лялечки.
— Агов! — кличе комонник. — Чи є тут ті, що живуть із моря й нікому не зичать горя?
Від колиби, як і від лодій, ані словечка.
— Поснули чи мор вас узяв? — міркує вголос той, що над'їхав.
Зліз із огира й попростував до рибальського житла.
— Питаюсь, чи є хто? — заглянув у проріз без дверей і, помітивши — таки поворухнувся котрийсь на ложі, сказав тільки рибалкам знане: — Рід славен трудом. — І ратним подвигом. — відповіли з колиби. — Ти, Вую?
— Я. А де ж решта, що не бачу?
— Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.
— Знайшли час. Чи знаєш бодай, де вони?
— А то ж як.
— То сідай на мого огира і скачи до них. Скажи: Перун замоложує небо хмарами, обіцяє горобину ніч.
Ті, що ловили на поду гусей, не забарилися повернутися до свого пристанища в побережжі, бо те, що переказав їм Вуй, обіцяло не вольготність — темінь і блискавиці.
— Це напевно? — запитали. — Чи й за сим разом лишень нахваляються?
— Більше ніж напевно. Аварський хан повелів одному з своїх татей-привідців іти з кутригурами на Тивер, другому з утигурами — на уличів. Ті, другі, скажете, ударять від порогів, бо так воліє утигурський хан.
Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодій і підняли на ній вітрило.
— Дме острія, — сказали тим, що правилися до рідних берегів. — Скористайтеся нею і сьогодні вже постарайтеся бути в Білгороді.
— А то ж як.
Рибалки дотримали слова. Одразу ж по їх з'яві в пристанищі з Білгорода вихопилося кілька комонних і погнали вздовж лиману на сівер — одні в Тиверську, інші в Улицьку землю — з тривожною вістю: обри ідуть.
І пішла гуляти та вість від оседку до оседку, від весі до Весі. Тиверці лише настрахані були обрами, а уличі й павналися вже їх, надто ті, що сиділи ближче до Дніпра й сусідили з обрами. Ішли в поле й доглядалися, чи немає їх по ярах та байраках, лягали спати — дослухалися, чи не скрадаються, прикриваючись темрявою, спали і тих же обрів бачили. Бо таки часто навідували їхні оселі. І напередлітті, і серед літа. Тепер маєш: турмами ідуть.

читати