Завантажити

своїм, як втішена дітьми — може, тоді вгомонилася б і так часто не згадувала б Тивер, своїх кревних у ній. Та ба, тож коли б побачилися. Знав би, що це пособить, при гінцеві від князя Острозора вирік би громоподібно: “Я обіцяв своєму людові мир і злагоду. Не волію іти на обрів. Не піду!” Та що вдіє, коли примушують ламати дану колись обітницю. Ще кілька днів — І до стольного города на Втікичах донесеться навальний тупіт аварських та утигурських комоней. В усякім разі, Може донестися.
Стольний город... Що з ним буде тоді? Не має ж ані .міцних стін, ані інших оборонних споруд. Так надовго залишився всього лиш княжим дитинцем, що йому вже й ваймення се дали — Дитинець.
— Післязавтра, — сказав Зорипі, — зберуться на місті під Городом ті, що іідуть зі мною, і ті, що залишаються боронити землю по Втікичу, під твоєю орудою. Будь готова, Жоно, взяти їх під свою руку й стати привідцею їм.
XVIII
Вкотре вже пересвідчується князь Волот: як добре, що анти мають по сусідах своїх послухів. Що було б і як оберталося б, коли б ті сусіди об'являлися на обводах Тиверської землі зненацька? Присяйбіг, чи не те саме, що й за першим приходом Хільбудія. А попередженому он як вольготніше. Давно розіслав гінців по вежах та городищах, спорядив туди, де може бути сутужне, загони своєї дружини, ось-ось збере й вийде супроти степових татей із раттю ополченською.
Сторожові вежі навряд чи зашкодять переправі обрів через Дністер. Об'єднатися вони не зможуть, а своя сила замала, щоб зашкодити. Тож і повелів їм — передусім стежити за пересуванням обринів, доповідати князеві, скільки їх, куди простують. Коли ж підуть через ріку, нав'язати січу, не дати переправитися безборонне. Ну, а станеться так, що переправляться, не захоплюватися січею з нерівною силою, заперти ворота й боронити вежі та гридниці до останнього.
І кутригури, і обри не такі, ясна річ, бевзі, аби правитися в чужу землю там, де їх ждуть. І вивідають найслабші місця на Дністрі, і наблизяться до тих місць непомічені. Тож і тривожно в князя на серці, через те ані собі, ані тим, хто виконує його волю, не дає супокою. Шле гінців у один, шле в другий, шле й у третій кінець та мислитьрозмислює, де може бути вона, переправа його супостата.
Сталося не найгірше: першими йшли кутригури і обрали для переправи пологий берег нижче Закрутської вежі. На нього вигідно було стати комонним, що вийдуть з ріки, як вигідно й рушити потім углиб землі Тиверської, та то було сподіване місце, там на супостатів ждали. Тож коли заворушилась на світанні сіра пелена супротивного берега, а невдовзі пішли в Дністер комонні лави, їх зустріли стрілами. Доволі густо й прицільно, бо там, серед лав, зчинився тлум: чулися зойки вражених, крики й погрози перепуджених. Та чи не найбільший безлад у річковій течії вносили комоні. Одні тільки іржали й билися в корчах, інші, схарапудившись після дошкульного ужалення, розверталися, напирали на задніх чи кружляли перед ними внетямлено.
Кутригури теж не покладалися на несподіванку: тих, що пішли через Дністер вплав, підтримували стрілами лучники. Та що їхні стріли, коли тиверці сиділи у схованках — хто за деревом, хто за каменем, хто прикривався матір'ю-землею. То вік мореходом, як кутригурські комонники таки дісталися тиверського берпа й змусили оборонців вийти із схованок, стати при воді, аби не дали супостатам вийти з ріки, стріли їхні дошкуляли,- і немало. Поки що на них не зважали, бо виділи: не до обережності тут. Кутригури долали Дністер у кількох місцях і скрізь — лава за лавою. А то мала утіха. Як не вигідно боронитися тиверцям, їх все-таки обмаль; тим же, що йшли з-за Дністра, не буде, здавалось, кінця-краю, і хто відає, як обернулося б, чи не стенулися б оборонці улоговини перед нерівною силою, коли б хтось із кмітливих не підготував степовим татям пастку, від якої у них полізли з дива на лоб очі та так і залишилися вже німотно подивованими.
Доки сотня Закрутської вежі боронила купно з ополченням ближніх весей тиверський берег, а гінці гнали комоней до князя й волали про поміч, поселяни горішнього городища в'язали спішно нарубані при березі колоди в дараби й тримали їх до певного часу на припоні. Коли ж звідуни, котрим велено було стежити за січею в улоговині, дали з вежі знак: у наших скрута, таті ось-ось здолають їх, поселяни обрубали сокирами линви й пустили дараби за течією — так, щоб одна йшла ближче до тиверського берега, друга — далі, третя — ще далі.
У вихорі гарячої січі, тоді як одні трималися з останньої сили, інші напирали й бачили: вони ось-ось візьмуть гору, на дараби на зважили, правдиво кажучи, їх не помітили. Тоді вже нагледіли й заволали не своїм голосом, як тоті безмовні страховиська наблизилися до кутригурських лав, дужо і невблаганно посунули на лави. Хтось силився уникнути зустрічі з ними, добратися до тиверського чи повернутися до улицького берега, хтось норовив прикритися огиром чи стати на огира й кинутися з нього па

читати