Завантажити

поцікавився Богданко.
— Утигури не пізніше як завтра будуть перед нами. Щоб настигнути обрів, гадаю, мало буде й трьох діб.
— Скільки одних і скільки других числом? — ожвавився Острозор.
— Достеменно не відаємо. В одному немає сумніву: утигурів значно більше, ніж обрів.
— Тоді нема чого вагатися. Маємо погромити передусім більшу силу супостата, менша сама покаже спину. А сю, більшу, легше здолати купно.
Зборко не вхопився за ту мисль як за єдино можливу.
— Багато біди накоять тоті обри, коли підуть безборонне.
— Правда твоя, княже, багато. Та ще більше засіється її в землі нашій, коли розпорошимося й не погромимо ані утигурів, ані обрів.
Пили меди і похвалялися, похвалялися і знов пили, та обіймалися п'ючи, та братались, аж поки не прийшла на землю ніч і не зборола всіх міцним напідпитку сном.
Спав і табір, повитий темінню та незвичайною для такого стовписька ратних людей тишею. Хтось не вірив і через те не брав до серця мислі, що смерть така недалека вже і така можлива; комусь спадало таке на думку, та він заприсягався ім'ям матері: не може бути, аби та зла морана постигла саме його і саме тут. Січа є січа, там і стріли летітимуть хмарами, і таті обступатимуть зусібіч, сулиці та мечі зблискуватимуть перед очима, гейби перуни. Та чому саме його мають вразити? Чи беззахисний є? Чи в руках не такий матиме меч і не таку, як у супостата, сулицю? А ще ж є щит і побратими, надійніші за всякого щита. Он скільки зібралося воїв землі Троянової. Чи поступляться перед якимись утигурами? Чи не здолають їх? Не може того бути. Не повинно бути!
Певність — надійна колисанка, та до пори до часу. Коли задудніла па світанні земля, затим пригнали засапаних комоней і посіяли тривогу гінці ополченські: утигури пішли всією раттю, — і найповніші себе забули про певність. Заметушилися, покликані сурмами, вдягли нашвидкуруч ратні обладунки й подалися кожен на своє місце: хто — в перші латі, де обставилися запалами та вовчими ямами лучники, хто — до комоней, лаштуватися в сотні, тисячі, бути напоготові обійти, коли настане час, лави лучників і вдарити на утигурів всією, що мають у сховку, силою.
Князь Зборко чи не перший з усіх виїхав у супроводі мужів та отроків на узвишшя, стежить за дальніми обводами долини. Там мають об'явитись його ополченські сотні, а слідом за ними, чи, може, й переслідуючи їх, утигури. Добре, коли спокуса легкої звитяги над ополченцями поманить супостатів на Шуйцю Онгулу. Доки отямляться та збагнуть: далі путі нема, — коли не всі, то більшістю раті своєї вийдуть під стріли та сулиці антських лучників і метальників. А йому, князеві Зборку, уличам його того й треба.
Першим з ополченців, що відходили під тиском утигурів, добувся до свого привідці тисяцький Буймир.
— Княже! — осадив змиленого огира. — Утигури, видно, запідозрили щось, пустили відприск своєї раті поза байраЗком — на городище Сорочий Брід.
Он як!
Під Зборком занепокоївся огир і став витанцювувати, стримуваний.
— І багато пішло їх поза байраком?
— Немало, все ліве крило раті.
Зборко все що вдає, ніби вгамовує огира. Пішли поза байраком. А куди? Добре, коли па городище Сорочий Брід, а коли обійдуть табір і вдарять антській раті в спину?
— Княже, — над'їхав до нього й сказав, аби всі чули, привідця полян. — Дозволь узяти той відприск на себе.
— Іншої ради не бачу: бери. На одне прошу зважити...
— Розумію: маю не допустити удару в спину. Я візьму той утигурський умисел на карб, коли вони справді замисвили таке, і упереджу іншим вивертнем: тих, що йдуть на ророчий Брід, візьме па себе князь втікичів Богданко. И піду щільно поза байраком і вийду за спину тим утиіурам, що погрожують табору з чола. Отоді й побачимо, хто кого перехитрить.
— Боги в поміч, кпяже.
Зборко розуміюче усміхнувся Острозорові й підніс на внак цілковитої згоди з ним прикриту шкіряною паперстВипею десницю.
XXI
Утигури по були для улпчів загадкою. Наш прочиляе їх широкий Дніпро, недоступні пороги па Дніпрі, пай це родичаються через тоту недоступність, та знатися знаються. Бо і одні, і другі не раз і не двічі бували за порогами. Коли — щоб умикнутії сіпіьоокпх чи, супротітвно тому, карооких дівиць, коли — щоб заволодіти табуном комоней чи пограбувати весь і прихопити щось значиміше, аніж дівки та номоні. Через те і в погоню ходили, і стиналися, а стинаючись, знали, які вої з одних, які — з других. Рать утигурська не мала піших мечників. Усі, хто ходив на січу, а тим паче на татьбу, були комонні. Певно, саме тому всякий утигур навчився лишатися непоміченим, будучи на звідах. Зате в січі чи в татьбі не ховався за спини сусідів. Пер засліплено-одчайдушно і до лиха вміло: припадав огиру чи кобилиці до гриви, ховався, коли бачив загрозу, під черевом і спритно уникав пущених у нього стріл.

читати