Завантажити

треба йти до кагана з своєю речннцею: “Пощо сваришся з антами? Чи не відаєш, хто такі анти?”
Тепер Мезамір не те що днів, миттєвостей старався не згайнувати, і що уважніше приглядався до обрів, то певніший був: вони у великій злобі на антів, одначе й не в меншому сум'ятті: як бути з антами? Одного не відав та й не міг довідатися: що вдіє після всього каган? Змириться й захоче послухати нарочитого мужа від супостатів своїх чи сидітиме й дошукуватиметься, лютуючи, як жорстокіше покарати їх?
“Наше не горить, — стає ча думці й заспокоює себе зрештою Мезамір, — тепер ми можемо й пождати. Горить Баянове, отож Баян най і дошукується, як бути йому з антами і їхніми слами”.
Він таки дошукувався. Недарма поспішали до Баянового намету терхани — йшла рада.
— Великий воїне! — казали одні. — Чи тобі личить вагатися? Вели нам зібрати воєдино турми й кинути їх на супостатів своїх — від антів, ба навіть від Антії сліду не залишиться.
— Облиш уличів, — радили інші, — з ними поквитаємось тоді, як сядемо в ромейських землях, кинь усіх і все на Дністер, сам побачиш: не лише тиверці стенуться й покажуть спини, ріка вийде з берегів від нашої сили. — Ба ні! — перечили ще інші, — Ми не можемо піти з обводів Улицької землі, не помстившись уличам. Вели, кагане, кинути комонні турми в їхню землю, а вже потім, коли погромимо уличів та примножимо силу свою, ударимо з полуночі на тиверців і дулібів.
— Істинно! Веди, кагане, спершу на уличів. Почуй наш голос, Ясноликий, і дай утіху серцю! Помсти жадаємо! Крові і помсти!
Та каган усе ще не ставав на чийсь бік. Хмурився, яко грозова ніч, і відмовчувався.
“Вони жадають помсти, — казали його чорні, налиті люттю очі. — А хто показав уличам та їхнім соузникам — росичам, втікичам — спини? Через кого мушу ховатися світу й думати-гадати, де взяти воїв-витязів, які усолодили б серце звитягою?.. Турми їм дай, волю їм дай! А цурки на шиї не хочете? Я спершу передушу тих, хто поганьбив славу родів наших , а вже потім думатиму, з ким і як помщатимуся антам”.
Підвівся рвійно, став над усіма, високий і дужий в свої тридцять літ, й сказав усім:
— Це не рада. Це крик ураженого сумління. А мені мудра рада потрібна! Там, — показав одесную, мотнувши довгими, заплетеними в стрічки косами, — сидить і жде бесіди з нами нарочитий муж Антії. Що я скажу йому, вислухавши таких радників? Що вони з ляку не відають, у які двері ломитися? Що аварам нічого іншого не лишається після ганебної втечі з уличів, як послухатись розумної ради сього анта, коли своєї не маємо?
Він був велетом серед них. А ще недаремно носив наймення Ясноликий: мав справді ясний і до лиха звабний вид, як і суворий та камінно твердий у гніві, тим паче такім, як зараз. Здавалось, піднеси іскру — і вибухне, обрушить буєсть свою на всіх, хто в тут.
Радні із шкіри пнулися, дошукуючись рятівної мисліпоради, а вона, ніби на зло їм, не являла та й не являла себе. Тож і сталося неминуче: Баян постояв, очікуючи, і так само рвійно, яі; і звівся, обернувсь і пішов до суміжного з тим, де відбувалася рада, намету.
— Кагане, — зважився наймолодший з радних і зупинив свого привідцю на півдорозі. — Чи не ліпше було б, коли б ми спершу вислухали нарочитого від антів, а потім уже думали, як нам бути з антами?
Радні заніміли, по них видно було: ждуть грому. Зважився спинити Баяна обласканий ним нещодавно за розум і одвагу терхан Апсих. Те, може, й виправдує його сміливість, і все ж чи так уже виправдує? Молод-бо є, аби вчити кагана, всього лиш дев'ятнадцяте літо літує.
А проте грім не пролунав над їхніми головами. Чи то каган пошкодував неопереного ще тархана, чи так аж надто поважав його, постояв, виважуючи младомладого одчайдуха важким позирком, і мовчки зник за завісою.
Терхапи, беги, всі, хто входив до радних і складав великоханську раду, попімували, приголомшені тим, що сталося, і вже потім загомоніли, дорікаючи один одному та звинувачуючи один одного.
— Ви безтямки! — кричали старші, ті, що наполягали йти на Дністер і громити антів за Дністром. — Мста засліпила вам, молокососам, не лише баньки, а й мізки. Чом пориваєтесь до уличів і сните мстою над уличами, коли у нас є вища і достойніша уваги мудро мислячих людей мета — піти :іа Дунай і сісти за Дунасм?
— Отож і ба, — огризалися молодші, переважно терхани. — Вам золото засіло в мізки й не дає думати ширше та вольготніше. А хто заступиться й обстоє пашу честь? Нас поганьблено в уличах, тямите це чи ні?
— Тихо! — підвівся старший серед радних — хакантбег. — Не сваритися, думати слід, коли не спромоглися подумати, йдучи на великоханську раду. Терханами і радниками іменуєте себе, а втямити неспроможні, що сперечатись і доходити істини слід було раніш, до того, як стати перед очі привідці раті нашої — великого Баяна. Найбільшу слушність серед усіх вас,

читати