Завантажити

він був поруч, саме лебідка: надто вже зваблива була вона видом своїм, молодечою невинністю і чистотою. А лебідка не поспішала зближатися, обіймалася з лебедем, охоче підставляла голову, коли лебідь цілував та милував її, потім збадьорювалася, поривалася злетіти на радощах, та передумувала і обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробігала по синій поверхні ріки кільканадцять ступенів і знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цілий розмах рук крилами, цілувалась та милувалась обнята.
За тим милуванням і підстеріг він її, радів, що схопив надійно, не випустить уже. І таки lie випустив би з руін, коли б цс сталося диво: ію віп осилив лебедицю й тримав на воді, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рікою, а згодом — над степом. Отетерів, не йме собі віри. Хотів було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся і схолонув серцем: він надто високо піднісся, щоб зважитися і сягнути з такої високості вниз. Лишалося єдине — ублагати лебедицю.
Ще раз скинув на неї наполоханий погляд і заволав диким лементом: його несла не лебедиця — Каломела, крила тільки мала широкі та білі замість рук.
“А-а-а!” — почув свій голос і лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення.
— Вставай, хане, жони твоєї кобилиця повернулася. Усе ще не вірив чи не міг втямити, повіривши. Був таки в своїй ложниці. На столі горіла, як і звечора, свіча, а поруч сидів челядник і торочив щось перепудженим, як і в хана, голосом.
— Яка кобилиця? Звідки повернулася?
— Та, що на ній завше їздила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку ріку. Звідтам і повернулася щойно. Підійшла до самого намету і покликала тебе голосним іржанням.
Тепер аж второпав, що кажуть йому, і засуєтився, почав одягатися.
— А ханша? — надумався і запитав. — Що а ханшсю?
— І ханша при кобилиці.
Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну і неприємну вість. Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, націлився йти в ніч, та одразу ж і спинився: кобилиця заіржала благально-клично, схоже, що потішено, й пішла на зближення з ханом. А зблизившись, довірливо торкнулася мордою в груди, потім — Заверганового виду.
Зимно зробилося від тієї ласки. Затремтів усім тілом і заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на її спині Каломелу, сахнувся злякано і укляк.
— Вогню сюди! — повелів челядникам. — Мерщій вогню!
Та челядники не поспішали здійснювати його повеління.
— Чи треба, хане? — запитали стишено. — Збіжиться люд, піде землею поголос. І без вогню ясно.
— Що? Що ясно?
— Жиііа гноя мирї'иа. Воиа, як бачіїїи, іірішогузована до кобилиці, не інакше, як втопилася, коли твар пливла через ріку.
— Ви певні, що мертва?
— А так, удостовірювалися перед тим, як будити тебе. Зроби інше, хане: поховай її, доки спить стійбище, за локонами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смерті.
Не повірив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення і знову не повірив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намір внести її до намету, пересвідчитися при світлі. Та недовго тратив на те час і зусилля. Одне, впевнився: надійно замотузували її, без ножа не визволити з пут, а друге, сумніву не лишалося: Каломела таки мертва.
“О Небо! — простогнав. — Це треба було статися такому. Чи я хотів, щоб саме так сталося?”
І розглядавсь, і поривався кудись, а нічого ліпшого не вигадав.
— Сідлайте комоней, — повелів. — Беріть кобилицю з утопшою, заступи, поїдемо за стійбище.
Куди вів усіх, і сам, певно, не відав. Далі від роду і тих людців у власному роді, котрі і мертвим не дають супокою, чи таки обрав місце, де поховає Каломелу за поконами предків і прагнув того місця? Піди та знай, які в нього умисли. Може, всього лиш утікав від гадки: як це сталося, що Каломела он скільки днів і ночей блукала землею утигурською і ніхто не визволив її з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Відала, де домівка, й подалася вслід за тими, що полишили її в утигурах, до своєї домівки? Чому ж тоді так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку і таку неспокійну часом ріку, чи уморила голодом і спрагою?
Є про що думати Заверганові і є від чого втікати. Тому й жене так огира — ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, і тоді вже, як спинився та дав можливість розглянутися при рожево-голубому багатті, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самі собі: хап знав, куди везе жону; це найвище місце над Онгулом, звідси Каломела бачитиме щоденні світання, народження умитого росами сонця за Широкою рікою і стопи свої від краю до краю.
Були старанні і, як ніколи, услужливі ханові. Та водночас і пильні (хай милує Тангра за недоречну істину,

читати