Завантажити

наметах, одначе тіснява та незручність нагадуватимуть щораз: були колись зручності, був достаток І Привилля всього того що попало допідлих і підступних татей, іменованих утигурами.
А ще ж із тварі коли й уціліло щось, то хіба для розплоду, що рід порідшав мало не на половину. Хіба те не поло кожного іюгпрм, но розпітрпс болея і злобою груди? Дииись, хаио, і ііцлі'іпай: у кижіші риді .тільки й мужів та отроків, що ходили з тобою за Дупай тільки й жон, що малеча та старипя. Як житимуть і множитимуться, коли в роді старі іа малі? Де візьмуть мужам, отрокам жои? У сусідів? А їжа звідки візьметься в родинах, коди приведепі з-за Дунаю комоні — ото і все, що мають. Знов доведеться йти до сусідів і брати гвалтом. Погибель жде, хане, роди твої, плем'я твоє, а ти грієш при боці ту, що накликала на люд біду-безліття.
— Вона не винна. Тому й не віддаю на суд вам, на кару, що бачу: не винна! Не забувайте: над нами є Тангра, він не простить нам невинної жертви! За одною карою піде інша, за іншою — ще інша. І іак аж до згуби-загибелі.
— Утигурів не карає, хане. Забрали добро наше, кревних наших та й п'ють кумис, лежачи на перинах.
Єдине, що міг сказати на те: ще покарає, — та й подався до свого стійбища. Був похмурий, як сама похмурість, і гнівний, буцім би сам гнів. Каломела бачила те і не зважувалась питати, що виїздив. Нишкла поодаль і мліла серцем. Бо хмурість його ие обіцяла втіхи, а гнів — і поготів. Певно, немає чим хвалитися ханові, як не похвалились і сли, вернувшись від антів. Тиверці самі не зважилися йти на утигурів і ханові не радили, а уличі що більше сказали: над ними і їхніми родаками — полянами висить меч обрів, те й роблять, що вторгаються в їхні землі. А обри приятелюють з утигурами і вже купно з вими хиляться до щедрої па золото Візантії. Не певні що буде само так, одначе й побоюються зачіпати утигурів, аби не накликати на себе гнів обрів. Отож і виходить' ніхто не зважується подати ханові руку. А коли не зважуються чи зумисне не хочуть, на що можна сподіватися про який супокій може йти річ? Лишається одне з двохї або сидіти й уповати на Небо, або іти до вітця. Була б певна, що це дасть щось, таки пішла б. Та ба, немає її певності. Музі; правду сказав: над тим, що взято у кутригурів, і вітець її, хап Сапділ, не властен. Бралося ж бо мечами, а їхпіх віддавна іспує покон: хто що взяв, тому те й належить.
Завергак тепер уя.е не засиджується біля неї, тим паче вдень. Кличуть — іде, і не кличуть — теж іде. її ж Каломели, ніби п ломас в ііаметі. Про родаків його и говорити не доводиться. І заходять — не помічають, і зустрічають — теж. Або ж позирають скоса та відвертаються, стрівши, і тіш уже кажуть: це все через тебе. Як єднатися з такими і 'їй зиаіідс ризриду сирод таких?
О Небо! Колись хоч Завергап був утіхою, бо знала: всесильний він тут, на Кутригурах, за ним почуватиме себе, мов за надійною загородою. А нині й він не просто сторониться її, чує, холоне серцим. То ж погана прикмита, якщо не помиляється, якщо це справді так, то — кінець.
Лякалась того і старалась догодити йому. Коли не встигала чи не зугарна була прислужитися челядина, норовила першою завважити усі мужеві забаганки, зробити так, аби не встиг подумати, а жона вже тут як туї, була повсюдно, мало не на кожнім кроці підкреслено іцирою з ним, і все ж не відчувала тієї, що тішила колись, взаємності. Щось нуртувало в Заверганові і мучило Заьергана, а мука не дозволяла бути таким, як колись.
Що ж їй вчинити, аби пригасити його муку? Еге, що?
Бачила, в'яне, мовби підтята билина, чула, втрачає під ногами твердь, а з твердю і певність, що мука ця минуща. І саме тоді, як біль розривав груди, а відчай доходив, вдавалося, краю, там, у глибині єства її, скинулося щось і нагадало про себе раз, нагадало і вдруге.
“Дитя”, — майнула, не забарившись, мисль, а слідом “за мислю зродилася й пішла гуляти всім тілом радість. Вона непраздна, у неї буде його дитя! Небо високе, ІІебо чисте. Небо всеблаге! Та це ж і є він, рятунок. А так, це і є! Діждеться свого мужа-повелителя, вибере слушну нагоду і скаже: “Світе мій ясний, радість-утіхо, заступнику від кривд людських і кривдників! Чи відаєш, що в нас із тобою буде в недалекім часі дитя, син-первісток, опора роду і втіха серцю? Дай руку, коли не віриш, послухай, як стукається вже він, проситься на світ і воліс жити в світі”. Заверган оживе, почувши те, скине з себе камінь гризот і повиностей, воздасть належне жоні і стане прихильним до неї, як до того клятого походу і до того триклятого вторгнення. Та й кутригури вгомоняться, а вгомонившись, одумаються, а одумавшись, скажуть:
“Вона — мати ханового сина, про неї не смійте думати.
Носилася та и носилася зі своїм наміром освідчитись ханові, норовила та й норовила вибрати слушну нагоду, а ліпшої за ніч не могла вигадати. Тоді він буде ласкавіший із нею, а відтак прихильніший до неї, аніж удень.
Та й темінь, близька

читати