Завантажити

обіцяє їй! Коли до нічної розмови ще якось бував із жоною і зважав на жону, то нині і на ніч не завжди об'являється. Де їздить, чого шукає, одне Небо відає. Невдоволений, бач, що попрікнула крижаною байдужістю до її надії, що не повірила запевненням: не байдужий він, всього лиш стетерів з несподіванки. А як же може вірити, коли ляк його крикнув їй неприхованим криком, коли й після тої нещасливої ночі помічає за ханом зримішу, ніж колись, зажуру-каяття? Про що він думає вдень і вночі, коли не про жону утагурку, що народить йому дитя, в кроні якого буде домішок крові ненависного йому племені? Певно, повідав ужо про це в роді своїм, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурів.
“Отче, отче! — плаче невтішним плачем. — Нащо ж вії віддавали мене між чужий люд, коли дозволили собі так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого пе прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь”.
Живий, кажуть, про живе думає, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в її безвиході, пе раз уже передумала, в усі щілини, що могли бути рятівними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли немає рятупку, що лишається робити? Діждалася дня, ждатиме ночі. Ніч усім дається для сну, а сон у цім збаламученім світі чи не єдина полегкість.
Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тоді вже, як темінь огорнула ханове стійбище. Зате добре примітила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра і, розбудивши її, веліла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темінь, накрапав дощ.
— Пощо так?
— Хан велів. Утікати тобі треба.
Казала утаємничено і поводилась утаємничено. Схоже, що за її утаємниченістю ховається хай і жорстока, все ж правда. Проте і сумнів не забарився відвідати. Досі ханський памст був їй падіиною схованкою, тут піхто не міг посягнути на неї. Куди ж втікає, коли иоза намитом — недруги і недруги?
Знову тремтіла вся й заточувалася від змаління сили в тілі, а проте й поспішала одягаючись. Може, й справді так треба. Може, й ханове стійбище неспроможне віко оберегти її від знетямлених жаданням мстити? Міг" же Заверган, знаючи, що біда насувається, домовитися з котримсь із вірних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що відав: насувається біда, а жони немає де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, і кличе.
І та, що виводила з намету, і ті, що саджали па засіллану вже кобилицю, були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що веліли. Лиш тільки спитала перед тим, як мали рушати вже:
— Де ж муж мій, хан Заверган?
— А там, у содругів своїх. Поїхали.
Гнали комоней навскач, довго, аж поки не відчули:
і самі стомилися і комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, і знову навскач. Так до самого світання. Лиш на світанок сказали їй:
— Тепер усе, тепер ми в безпеці.
За ночі не силилася навіть пізнати, де вона, куди везуть її. Зараз те й робила, що розглядалася. Під копита слалася давно не їжджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рівний, хіба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примітного в юму степу не могла нагледіти.
— Чи довго ще їхати? — поцікавилася в старшого серед мужів, що супроводили її.
— Стомилася? — одповіли цікавістю на цікавість. — Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, — показав пугою, — має бути під, а на поду — гарна паша для комоней, водопі Гі та й затишок для всіх нас.
Він, певно, добре знав цю путь, як і степ довкола путі, за першим пагорбом впав у око доволі-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула під сонцем вода.
— Ось і є воно, місце нашого перепочинку.
Тепер тільки, як звільнилася від стремен і стала на рівні, відчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при воді, по-справжньому. Доки мужі розсідлували комоней, затим давали Їм можливість зчахнути перед водопоєм, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо — чисті води землі. Що робили б, тим паче вдень, під спекотиятім сопцоїм, коли б довелося їхати, а довкола am краплини водиці? Стратили б силу і впали від задухи комоні, за комонями й вони, иутішки. їжу можна взяти з собою, можна добути при потребі в степу — он скільки дрохв бачила з сідла кобилиці, досить підкрастися, влучно прицілитись — і матимеш смачну печеню. А води з собою багато не візьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш ца річку чи під, почайпу при поду. Та й прохолода on яка іде від води. Не було б тут мужів, не втрималася б, зняла б, із себе спітнілі в путі обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Білої ріки.
Знов розглянулася і заціпеніла: стривай, а отой густо порослий очеретом острівець, що відійшов, мов пустотливе дитя від матері, на добрий десяток кроків від берега й хизується своєю витівкою, вона немовби бачила

читати