Завантажити

одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зійшла па берег та стала лаштуватися до від'їзду, і та, остання її певність здиміла. Ті, на кого покладено було викопувати волю кметів, а відтак і родів кутригурських, но дали їй сідла. Схопили, легку і безсилу супроти їхньої сили, поклали на спину кобилиці й заходились умотузовувати. Ноги туго зв'язали під черевом, руки — її ід шисю і, не вдовольнившись тим, стали уперізувати сирицею й тіло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрібно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть під неї, пащо умоту:ювують, не церемонились і не хоиалися вже .ч намірами.
— Так трепа, — сказали. — Нехай хаіі Сатіділ зиас: починіїстьсн и;іра ;!а його татьбу н землі нашій. 1 буде вона жорстокішою. ;шіж він може сіібі мислити.
Зняли для певності повід, узду і цііьохіїулії і.ибплицю пугою.
XIV
Минали дні, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого стійбища над Онгуяом. Певен був, кметі не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тієї певності. Об'їздив стійбища в степу, питався в тих, що стояли па чолі стійбищ, скільки воїв можуть виставити, коли настане час відплатити утигурам за підступність і нашестя, чи всі, як кметі, носять у серці жагучу потребу відплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели немає вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись — і не застане жони, не буде обласканий при зустрічі, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона.
“Клятий Санділ! — лаявся подумки, а іноді і вголос. — Дорого заплатиш ти мені за Каломелу. Ой дорого!”
На кмеїів не нарікав уже і свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити їх до себе, не згадував. В усьому звинувачував Санділа та його плем'я, на них гос'ірив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стійбища на Онгулі, а в стійбищі — до великохапського намету, чув, маліє на силі, ноги відмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому — зпав — замість жони і виплеканого її турботами затишку, застане пустку. Та як не піде, коли то його жиїло. В іншому пе приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан бапує за зрадливицею? Ханові шкода, що вона дістала по заслузі?
І пішов, і сидів при свічі до глибокої ночі, і сумував, як, може, не сумував за вітцем своїм, матір'ю, що доволі рано попрощалися зі світом, полишили його мало не самотнього в цім світі. А настав час одходити до сну, покликав челядників і звелів готувати для нього омивання. “Так пізно?” — питали, одначе тільки очима та видом ще. Уголос ніхто не смів казати таке ханові. Зате коли помився та ліг у ложе, одважились і поцікавились:
— Може, хан при світлі спатиме?
— Чого б то? — подивувався і тим поклав край розмові з челядниками.
Заснув, як після всякої купелі, і доволі швидко і міцно. Заколисалося зворохоблене подіями останніх днів сумління, вгомонилися бентеги, хай і надійно приховані, все ж каяття. Тіло, розум, всеньке єство заполонила вольготпість, відвідало якесь дитинне вдоволення всім. Л ужи вдоволення дало простір химерним, як ііа здоровий глузд, снам.
Колись, за ранніх оірочих літ, з усіх молодечих схильностей і захоплень Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кількох таких, як сам, сідлали підстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирів і правилися у верхів'я Онгулу — туди, де не було стійбищ і де привільне почувало себе птаство — гуси, крякви, лебеді. Комоней пускали пастися, самі ж забиралися в зарослі верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться облюбована здобич. Поціляли в неї здебільше стрілами, а проте молодеча вигадка нерідко спонукали його й до іншого способу ловлі, надто коли хотілося привезти додому живими лебедя чи добірну гуску.
Хто вигадав таку ловлю, не пам'ятає. Певно, задовго до них ще, та найбільше схильний до неї був він, Заверган. Роздягався до наготи, ховався при самій воді в очереті й ждав, доки наблизиться привільне й безпечно почуваючий себе табун гусей, спаровані сердечним єднанням лебеді. Коли ж наближалися, брав у рота наготовану заздалегідь очеретину, пірнав нечутно і так же нечутно підкрадався до гусей чи лебедів. Тоді вже, як бачив перед собою чи над собою рожеві лапки, випльовував очеретину, хапав обіруч здобич і тримав її доіи, доки не розлетиться потривожена з'явою людини, решта табуна.
Гуси не так ще, а лебеді боролися довго й завзято, так завзято, що не в кожного вистачало сили і мужності виходити з тої борні звитяжцем, тим паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до берега.
Цієї ночі наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидів, принишклий, в очереті, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього сніжно-біла, з царственою короною на голові лебідка. Не лебідь, хоч

читати