Завантажити

вже. Так так, бачила! Ось тільки коли: як об'їздили з мужем землю його після воседля а чи раніше, як родаки везли її на Онгул з-за Широкої ріки? Йой, лишенької Таки тоді, як везли її з-за Широкої ріки. То се тепер правляться а нею до утигурів? Мають намір повернути свою ханшу зрадливому вітцеві і тим навічно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцім би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кінець, щось хоче вдіяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлі і наміри злилися в одне незрозуміле “ні!” й стали зашморгом на шиї. Цілиться підступитися І- -до найстаршого з мужів й одразу ж передумує: він — той кому доручено переправити її, він нічого не скаже; поривається до середульшого — і знову спиняється: чи середульший належить до тих, що підуть супроти старших?
Вибір випав на найменшого — отрока Саура. Він (давно примітила) частіше і довше, ніж інші, затримує на ній повиті сумною поволокою очі, чи ю всього лиш співчуває їй яко жоні родака свого, чи вподобав її за час цих мандрів і, як всякий молодець, не вміє приховати жадання серця. В усякім разі, є якась сподіванка: такий не повинен бути жорстокий із нею.
— Caуpe, — підійшла, коли напував огира і був далі, ніж досі, від родаків своїх. — Чи не скажеш мені, Сауре, куди ми тримаємо путь?
Виміряв пильним, таким же сумовито-співчутливим, як і донедавна, оком і вже потім відповів;
— Далеко, Каломело.
— Їй... не хочеш чи тобі не велено казати мені? І знову удавав тільки, що розчісує й пригладжує мокруваті ще здухвиїш гнідого.
— Нащо казати, сама невдовзі пересвідчишся.
— Виходить, правда се: везете за Широку ріку, до вітця Санділа?
Виважив прихильним поглядом, а сівердити таки не ствердив.
— Я ж бачу, — жалілась і плакала вже. — Я пізнала місце, де спочивали, коли везли мене до кутригурів. Тепер назад правите. Це Заверган повелів чи ви вчинили всупереч волі Завергана? Зглянься, скажи, — благала, не підвищуючи голосу, — хай усе вже знатиму, хай буду убита до кінця!
Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, ііа огира, що вдовольняв спрагу водою, і мовчав.
Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати? А кого? Кутригурів? Зрадливого мужа чи зрадливого вітця? Усі відвернулися від неї, себе липі тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою — байдуже.
Така, що обернулася б і пішла куди очі дивляться: у степ — то й у степ, у воду — то в воду. А відійшла від Саура не далі як на четверть стрельбища — й упала, надломлена безліттям, долілиць. Жалілася не знати кому і плакала.
— Чого вона? — суворо поцікавився привідця.
— Пізнала місце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо її.
Привідця глянув у той бік, де побивалася ханша, і знову до Саура:
— А ти, яко всякий нюня, допоміг, звичайно, пізнати.
— Не я, — ошкірився отрок, — під допоміг пізнати.
— Не противилася, коли підійшли і сказали: “Пора, їдемо далі”. Одначе і в путі не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилиці під ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, і мовчки витирала рясні, часом удушливі сльози. Лише тоді, як над'їхали до Широкої ріки та стали думати-гадати, як перебратися через неї, зібралася на мислі й сказала:
— Робіть пліт. Уплав я іто здолаю цієї широчіні.
— Не бійся, — змилостивився привідця. — Уцлав і до пошлемо, шукатимемо перевозу,
Пошуки ті забрали в них чи не більше часу, аніж п\-тт, із Оінулу. Подалися ьішз — нема та й иема кутригурськттх стііїбітщ, "к і кутргггурів. Лише слідп від ЇИА, іци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурів, більша пічого. Довелося правитися у верхів'я і мало не до порогів. Л то не блигомий світ та й путь не з торованих. Усяк бувало: і об'їздили хащі, і пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стійбище та домоглися іменем хана перевозу на супротивний бік. Люд начуваний татьбою та й сам сусідив не з ліпшими, аніж утигури, татями — з обрами, тож неохоче зважувався везіи їх на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стійбищі чи й гримати на них.
Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати пліт — невелика мудрість. Коли уже взялися за діло, не забарилися з ним. Гірше було, як вели на пліт кобилицю: вопа ніяк не хотіла розлучатися з іншими кіньми. Уперлася — і хоч би що. Коли ж завели силоміць, мало не пересягнула через огорожу. Далебі, й не заспокоїли б її, коли б не підійшла Каломела та ве укоськала ласками, словом-утіхою. Скільки пливли, стільки й промовляла до нсвдоволеної насиллям тварі та жалілася на людей укоськуючи твар: “Що вдієш, — казала. — Беззахисні ми, а беззахисним одне лишається — покладатися на милість сильніших”.
Хапша не раділа з того, що наближається до землі батьків своїх,

читати