Завантажити

Немає. Коли так, — надумався Заверган і похопився висловити тс, що надумав. — Коли так, заложником у тсбй залишусь я.
І знову Велісарій не зміг приховати подиву, а дивуючись, відмовчувався.
— Щоправда, — скористався мовчанкою і уточнив кутригурський хан, — лишаюся з однією умовою: і я, і вої, що візьму з собою, мають бути па комонях і при повній броні.
Велісарій милостиво покивав головою.
— Сміливість молодого хана, — сказав уголос, — достойна поваги і хвали. Хай буде так.
І, вже націлившись від'їздити, додав:
— З цього слід було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я радив би імператорові садити в обводах своєї землі.
Х
На зміну дням приходили теплі передлітні ночі, на зміну ночам — ще тепліші дні, а збуяпа тривогами кутригурська рать одне мала на мислі: якомога швидше міряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володіннями ромеїв, було простіше: путі торовані і на всіх долах вільні. Гірше стало за Дунаєм. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до Дністра, то непрохідні зарослі, то сторожові вежі, то озера. Лиш за Дністром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комоні відчули під копитами знайому твердь, возбуяв і дух, що рвав усіх до отпьої землі. На себе не зважали, спинялися тоді лиш, як треба було попасти, напоїти комоней чи змінити під тими з них, що змаліли на силі, сідло. Весь інший час дня і ночі слались та й слались під копита трави, били в лице прохолодні вітри, стугоніла просохла вже під сонцем земля. Бо не терпілося раті і не до перепочинку було кожному, хто був у хановій раті. Гнала тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом розповідають вістуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, між тими, що йшли на гвалт, і тими, що лишилися беззахисними перед гвалтівниками, зійшла і стала тієї миті тінь предків, заслонила від паруги, а відтак і від біди-бояліття. Гляди, дііппла і заслопила!
Від Дністрового лиману до Куяльника гостинна путь ішла степом, а вже за Куяльником звернула ближче до моря. І там, у степу, і тут, над морем, — жодної прикмети па людську присутність. Лиш птаство виспівус па всі лади, возносить до небес багате на поживу і безпеку привілля та сторожкі до появи людей сайгаки зриваються час від часу наляканим табунцем й знімають переполох серед сородичів своїх. А втім, чи тільки сайгаків та птаство потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин, темніє під крутопаддю подія, і в ту лодію поспіхом сідають мужі, ба навіть їхні жони та діти. Не інакше як рибалки-уличі чи, може, й ізгої-уличі, ті, кого зрікся рід і хто боїться тепер трапити на очі не лишень своєму, а й чужому родові. Кутригурів тут не повинно бути. На кутригурів коли й натраплять, то за Тилігулом, а ще певніше — за Бугом, де є вже їхні стійбища, а поблизу стійбищ — близькі й віддалені випаси. Глядіть, як поспішають ті, що при лодії. Таки бояться раті, певні, відпливуть у море — порятують себе, дітей своїх, не відпливуть — можуть нажити біди.
— Вгамуйтесь, перепудиі — вдався до них одип, вдався й другий, силячись перекричати відстань між комонними і подією. — Чи така, як ви, голь потрібна комусь?
Вої жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам по собі біг. Те усовіщає, мабуть, втікачів: од берега одпливли, а далі в море не йдуть.
— Завергап! Заверган! — заволав котрийсь із лодочних і, спонукаючи інших, перший став гребти до берега.
Хтось спинився, зачувши ім'я свого хана, й спинив сусіду, сусіда — ще сусіду.
— Чи не наші?
— О Небо, таки наші! Гляньте, не втікають уже, поспішають до раті.
До них відшукали стезю по крутопаді, спустились на берег і обступили па березі. Хто такі? Чийого роду? Чом опинилися так далеко від отпьої землі, обжитих кочовищ?
Догадка десятерила страх, а страх змалював певність і силу. Бо тс, що почули від закинутих аж он куди родаків, не спростувало, таки підтвердило повідане вістунами в далекій Мізії.
Вони, ті, що стоять оце перед ханом і жаліються ханові на своє бсзліття, не одні такі. Всі, хто міг утекти, втекли аа Буг, а то й далі — за Тилігул і Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих уличами стенах, при морському узебережжі. Хто де може і як може. Бо свої степи стали доступні для татей, піддані вогню і татьбі. То тільки видається, що степ безлюдний. Був безлюдним, нині вже не є таким. Нехай хан заглибиться в нього, відшукає глибокі чи й неглибокі балки, то й побачить: там його роди. А що не видно і не чути їх, то мало дива: втратили все, що казало про достаток і привілля, самих змусили принишкнути.
— Де ж ханша? Що з моїм стійбищем?
— Про те не відаєм. Іди степом і напитуй тих, що були ближче до івого стійбища, гляди, знають і скажуть.
Порада родаків видалася слушною. Тисячі розбив па сотні, сотні — на десятки й

читати