Завантажити

Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли добралися, не пошкодували: у храмі кутригурів ще не було.
Одібрав кількох і повелів старшому з них:
— Забрати все, що е цінного.
Спершу винесли звідтам, що можна було винести, потім обдирали, що можна обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледіли, яка то купа, здається, й зовсім протверезіли.
— А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселію й повів сюди?
Перезириулися з ним і відмовчувались.
— Бачу, не зовсім утямили. Ну, то беріть оці набутий, дарую їх вам. Про все інше скажу, коли повернемось до табору. Об однім лиш проситиму: поки стече дарована раті седмиця на веселіє, усі мають знати, що жде їх попереду.
А перед тисячами був і одвертіший, і велемовніший.
— Кутригури! — звернувся зично, аби всі чули. — Досі ми йшли по ромейських долах і уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в їхній землі без зайвої крові і зайвих руйнацій. Віднині такі уповання відпадають. Самі бачили: ромейські стратиги не захотіли навіть розмовляти з нами. То хай знають: ми примусимо їх стати на розмову! Надалі, гадаю, вчинимо так. Ус'е, що взяли донині, — а взяли, самі знаєте, немало — немає потреби тягти за собою. Тут, де стоїмо нині, буде наш табір. Одні залишаться й стерегтимуть його, інші підуть до самих Довгих стін і потручають та потрусять ромеїв, що по сей бік Константинополя, так, аби і в Константинополі затремтіли й самі зажадали говорити з нами. А вже як зажадають,
Скікемо, чого пришплії і хто ми. Підете двома колонами, мужі. Одна правитиметься прибережними, інша глибинними провінціями Фракії. Одну поведе кавхан Коврат, другу — кмоть Котрагіг. Я лишаюся в таборі і жду вас, со родичі мої, з переятою славою і переятою змогою! Аби те сталося і сталося швидгпе, ближніх провінцій не чіпайте, з ними упораються ті. що лишаються в таборі. Ідіть до самих Довгих стіп і гютручаііте ромеїв під самими стінами!
Останні слова його речниці згубились у морі одностайного схвалення намірів привідці і возданням хвали мудрим його намірам. А та хвала, бачив, не потребує зайвих розмов. Вона свідчила про інше: настав час діяти.
І кутригури діяли. Йшли узбережжям і сіяли страх своєю ходою, йшли глибинними провінціями Фракії і теж сіяли, дійшли до Довгих стін і примусили тремтіти сам Константинополь. Вулицями його що не день, то більше посувалося біженців, сам імператор задумувався, як йому бути, і в страху перед вторгненням повелів виносити з ближніх від Константинополя храмів цінності й перевозити на супротивний берег Босфору. А виставити супроти варварів — і те всі знали — не було кого. Шістсотсорокап'ятитисячна армія Візантії в часи її розквіту за Юстиніанової молодості зменшилася через упадок духу як пристарілого імператора, так і самої імперії до ста п'ятдесяти тисяч, та й та була десь. Одні легіони — в Італії, інші — в Лівії, ще інші — в Іспанії, в єгипетських Фівах чи на боролищах з персами. Ото лише й війська в столиці імперії, іцо недостатньо навчені ратному ділу горожани — дімотй і схоларії. Л кутригурів, подейкували, тьма, і кутригури такі, що одведи боже і заступи. Нічого святого за душею, серед усіх варварів — варвари. Не інакше, як кара небесна. А так. Чи давно пережив Константинополь землетрус, морову язву, іменовану чумою? Тепер кутригури... Боже праведний! Що воно буде і чим завершиться? До погибелі йдеться, погибіль гряде.
Зате хан Заверган не думав і не гадав, що йому загрожує вона. А сталося. Тоді саме, як вої його підійшли і стали табором за сто сорок миль від Константинополя, прискакали гінці з Онгулу і заволали перепуджено:
— Біда, хане! Утигури пішли в нашу землю. Палять стійбища, беруть живність і полон!
Не міг повірити тому, що чув, та й не хотів вірити. Що вони верзуть, ці перепуджені гіпці з далекого Онгулу? Як це — пішли утигури, палять стійбища, беруть полон? Чихап Санділ не відає: доки муж його доньки ходить поза обводами своєї землі, пе хтось там іпший, жона кутригурсі.кого хапа в одсіті за тоту землю? Но — підступ, лиха з лихих змова?
— Ви тямите, що кажете?
— Хотіли б не казати, хотіли б не нести тобі цієї чорної осмути, та що вдіємо, коли те, що привело нас сюди, за Дунай, — правда?
— А що ж Каломела? По зуміла чи не захотіла покликати воїв, стати на захист людності і землі?
— Кликала, хане, та не дійшов її клич до вух оборонців. Навала була повсюдна і нещадна, багато хто й отямитись не встиг, не те що взятись за меча.
Прокляття! Як же це могло статися? Вітець не зважив на те, що в одвіті за Кутригурську землю його донька, й пішов супроти доньки чи таки був у змові з нею? Що ж його штовхнуло па те і друге? Нагода: немає хана, можна чинити із його людністю усе, що заманеться. А кревні зв'язки? А загроза мсти-відплати? Гадає, це так собі, легкий туман перед сонячною

читати