Завантажити

велів сказати тобі: там, — показав обіч, — ромеї обставились возами й не дають підступитися до них, засипають стрілами.
— То й що?
— Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, інші отямляться і стануть супроти нас лавою.
— Скажи кметю, хай оточить їх сотнею-другою й тримає за возами. Всім іншим переслідувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон — байдуже, аби звитяга була повною і для всіх явпою.
Тепер тільки помітив: сотня, котрій велено бути при хаіюві й оберігати хапа, робити гласними його повеління в січі, була при ньому, /і-.дала, що новолиіь, куди поведи.
— Де Коврат? lie об являвся ще?
— Не виділи, хане.
— Звеліть першим, що траплять на очі, сотням, хай ідуть назустріч Коврату і будь-що розшукають його у цій круговерті. З ромейським табором і без них упораємось.
Дар'емно бідкався хан Заверган, як правитиме в передсвітанковій темені січею. Хто мав потребу в його помочі, той розшукував і в круговерті побоїська, всі ж інші обходилися й без хана. Всяк-бо знав: там, де іде січа, там і зосередження ромейських когорт. Будуть потяті вони або ж полонені, буде й звитяга. А стинатися хан не навчить, тому мав навчити кожного вітець. Та й привідця ж є поруч. У кутригурів віддавна повелось і понині ведеться: що не рід, то й своя сотня, а сотня має кметя, а на місце кметя яко ж і його посібників рід не поставить когось там. Обирають не безпремінно старійшого серед старійших. Старійшини там, у роді, стоять над усіма й повелівають усім. В січу посилають кметями тих, у кого ясний зір і міцне, на подобу криці, серце, хто вміє тримати в руках не тільки меч, а й сотню, бачити зірко і мислити остро.
Тут, на боролищі, вміли стинатися, щоправда, не лише кутригури. Ромеї чи не ліпше за них були здатні до того. Доки ті з них, на чию долю випадало першими стати супроти кутригурських лав, падали, повержені мечами чи затоптані комонями, найближчі до них ставали на місце потятих і бодай якось стримували лави, всі інші або ж гуртувалися в маніпули й, прикриті щитами, засипали вторгнених стрілами, разили з-за щитів сулицями, або встигали добратися до комоней і йшли на кутригурів яко м'ечники. А з ромейськими мечниками не так просто упоратись. Тоді й кликали на поміч хана і ті, що були у нього під рукою, сотні.
Заверган не лише інших посилав на виручку, сам теж ходив на чолі сотень. Був-бо муж дужий і величавий. Та й серце мав не з бугили. Тож і страшились його ромеї, рано чи пізно розступалися перед ним. А того вже доста було, аби згуртовані для оборони самих себе і своєї честі маніпули переставали бути згуртованою силою і громилися тими, що йшли за ханом, поодинці.
Після одного з таких вчасних ударів на ромеїв настиг Завергана гінець і крикнув, осилюючи брязкіт мечів, клекіт січі-різанини:
— Хане! Коврат тут! Має при собі двох ромейських стра< тигів. Питається тебе: що робити з ними?
— Отак! — обернув до гінця розпашілий у січі лик і не став слухати, що скаже. — Веди! — повелів.
Коврата розшукав серед стовписька воїв. Стояв спішений, слухав когось чи повелівав комусь, не встиг добрати. Та й не вважав за потрібне. Зіскочив мало не на ходу з огира, став перед кавханом і тими, що були з ним.
— Це правда?
— Правда, хане. Вої вволили твою волю: ромейські стратиги у наших руках.
Був веселий і вдоволений собою. Та не менше вдоволений ним і хан.
— Це наша найбільша звитяга, Коврате. І твоя дарственниця в ній знаменна серед знаменних.
Надумався і відстебнув кинджал, що висів у нього при поясі. А відстебнувши, рішуче й довірено передав Ковратові.
— Бери, кавхане. Дарю на знак моєї особливої вдячності і схильності до тебе. А тепер веди й показуй: де вони, хто вони, твої полонені.
VIII
Січа тривала до ранку, і лише вранці почала згасати. Заверган, може, і не помітив би цього, та згасала якось аж надто відчутно і зримо. Ромеї тільки тепер, видно, як розвиднилось, збагнули: вопн проспали звитягу, па -табір звалилася сила, якій годі противитися, і склали мечі, зняли перед кутригурами шоломи.
Хан торжествував. Кому-кому, а сам собі може зізнатися: він і не мислив, що так блискавично швидко візьме гору. І над ким, над самими ромеями! Скільки ж їх було тут? Потятих годі й лічити, язвлених — тим паче. А полонених іі],о більше, а тих, що втекли, скориставшись темрявою, і поготів. Ні, таке привідці кутригурів і в сні не могло приснитися. Бачить Небо: свої сотні, як були, так і є, ромеїв же ведуть та й ведуть під пугою. А ще зберуть і доправлять у табір незліченій вози, усе, що на возах, заарканять полишених на полі січі комопсй, зженуть товар, що мав бути їжею потятим та полоненим нині ромеям. Хто міг сподіватися, що за одну ніч привалить стільки добра, впадуть з неба такі дари? Одначе й вони менше важать, авіж доправлені в табір оба стратиги — Сергій та Едерман.

читати