Завантажити

із засідок і вдарять у спину. То напевно. А проте іншої ради немає. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним наміром — сісти на ній. Ті, що лишаються в фортецях, можуть бути перегодом сусідами, а сусідів усім дозволено дражнити, тільки не кров'ю. Крові піхто не прощає.
Тисячі не довго йшли скіфським трактом. Нагулявшись по околіях і не натрапивши на опір з боку ромеїв, розбилися на сотні й подалися геп далі — в широкі й безмежні, як і там, на Онгулі, степи. Не спиняв: хай ідуть. Казавбо вже: ромеї не сподівалися вторгнення. Доки довідаються про те, доки зберуться та вийдуть, не одна седмиця мине. Тож хай гуляють кутригури, доки гуляється, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим.
Він не казав сотням, як і тисячам: “Вперед, тільки вперед!” Та вони й без казань розуміли: хан мислить саме так. Єдине, чим поцікавились, коли відходили: де здибаються з хапом?
— На тракті, що веде до Маркіанополя або ж під самим Маркіанополем.
Були слухняні: ждали на нього і тих, що з ним, там, де велів ждати. І раз отак, і вдруге, і втретє. Полишать при обозі нахапаний по околіях товар — і знову зникають на кілька днів, полишать — і зникають. Аж поки не перетнули їм путь і не сказали: доста.
Не ліз па рожен. Спинився й став розглядатися. А тим часом гнав по коліях гінців і збирав розпорошені тисячі.
На щастя, й ромеї не поривалися до січі. Заслонили путі, іцо вели в гори, й ждали чогось.
“Не інакше як на підмогу сподіваються. То, може, скористатися цим і повести перетрактації про поселення?”
Надумався і спорядив нарочитих мужів.
— Хочу говорити з привідцею, — сказав через них.
— Про що?
— Хай виходить за стрельбище перед воїв своїх, там почує.
Не одразу відповіли, думали. Л може, й радились. . — 3 татями одна розмова, — сказали нарешті, — меч і сулиця.
— Хто привідця легіону?
У відповідь — мовчання.
І збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув сорпем. Нін не вперше виходить па січу, однак не так і часто, щоб почувати себе непохитно твердим. А, окрім того, раніш виходив яко сотенний, тепер є привідця всієї раті. Хто, крім нього, подбає, аби знати, що помишляє супостат, куди і які сили кине? Хто має розкинути мізком і упередити його, супостата, зустріти там, де вдарить, і вдарити там, де не жде? Хан і тільки хап. А коли так, де тут до супокою і яка мова може йти про супокій? Настає вирішальна мить, мусить бути готовий до пеї, коли хоче стати достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки, і звитяжцем на боролищі.
Найперше, про що подбав із тими тисячами, що були при ньому, аби ромеї не обійшли їх і не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усі заповіді — заповідь. А все ж твердості духу не почував у собі: гримав на воїв, що поверталися, не розшукавши котрогось із кметів, гримав і на кметів, коли з'являлися перед його очі не тоді, коли хотів би бачити.
— Ви чого йшли сюди? — допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого часу промишляти в околіях и підбирати все, що негаразд чи без догляду лежить там. — Гадаєте, ромеї до самого Константинополя тікатимуть, зачувши ваше ім'я? Ставайте там, — показував, — і робіть усе, що належить робити воям, коли доходить до січі.
З десяти тисяч комонників, що йшли з ним через Дунай, при Заверганові було менше половини. І це не могло не бентежити привідцю кутригурів.
— Бевзі! Байберечники! — нарікав на тих, що все ще гасали невідомо де. — Ба, як голосно кричали на радах:
“Люд знемагає в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського маємо йти і добувати землю, що стала б годувальницею не на літа — на віки”. А прийшли на таку землю — й забули про люд, жіночий байберек затуманив мізки!
Єдино, що тішило, — йото таки почитали в раті. І нипікли, коли гримав, і в поміч старалися стати, коли виділи: в пій с потреба. Хап мас тяму, та яко привідця оп якиіі небувалий і нетвердий у собі.
Бачили, ромеї теж збирають силу й ставлять її так, аби при нападі було кому захищатися, у наступі напирати по лише чоловими, а й тими, що на крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокійними, а неспокій гнаїі ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в таборі. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щілину в лавах супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .іумиг.ии залишили її імператорські стратити яко спокусу, чи такії не бачать, яка їй спокуса?
Заверган приглядався до неї з узвишшя чи з огира, сходив у доли — і знову приглядався.
— Покличте сюди кавхана, — повелів тим, що були найближче.
Сам до пуття не розумів, чому кличе саме Коврата. Одначе коли він над'їхав і став перед ханом, не міг не потішити себе певністю: лише Коврат і спроможний здійснити те, що намислив, якщо

читати