Завантажити

Всього лиш? Що вдіяв намісник, аби зупинити? Чому не зупинив і шле до мене вістуна з лихими вістями?
— Бо варварів не так уже й мало. Вони обминули фортеці й пішли гуляти по провінціях. Беруть у поселян лиш живність, самих же не чіпають, пускають поголос, ніби прийшли обрати собі землю й сісти на ній.
— Мають намір осісти, а тим часом оббирають люд? Імператор був явно ііепдоволопий вістуном, як і вістям її.
— Чого хоче намісник?
— Просить помочі, василсвсс. Так і сказав: самим ла стримати, хай імператор шле палатійські легіони.
Юстиніапа аж пересмикнуло од тієї наглої вимоги.
— Усі шукають захисту в імператора, усім подай палатійські легіони! А де провінційні? На що покладався намісник Фракії, боришгіи иилуиочиі обииди, коли неспроможний оборонитися навіть від кутригурів?
Па крик його нагодилася, і нагодилась, як завжди, вчасно імператриця.
— Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий жаданий супокій?
— Ось, послухай та полюбуйся, — показав на посланника з Фракії і відійшов набік.
Феодора — сама цікавість і увага. Ані в очах її, без того великих і насторожених, ані на виду жодної тіні гніву чи невдоволення, лише подив і благання, благання і подив. Те й підкупило, певно, посланця. Без захвату, часто затинаючись, однак переповів імператриці все, що розповідав уже, не поминув і подробиць, якими з ляку чи через забудькуватість не удостоїв імператора.
— Скільки ж все-таки війська у кутригурів? Казав чи не казав се намісник?
— Достеменно ніхто не знає, судячи з того, як густо і нестримно йдуть по провінції, далебі, не менше десяти тисяч.
— Бог милостивий, упораємось. Іди й перепочинь з дороги, а імператор подумає тим часом, що вдіяти, аби витурити варварів, уберегти Фракію і фракійців від напасті.
Ждала, коли стихне хода вістуна, чи збиралася з мислями василіса, — вагкко сказати. Стояла при вході, виважувала допитливим зором Юстиніана й відмовчувалась.
— Ці варвари не дадуть спокійно дожити віку, — перший озвався імператор. — Усім стоїть в очах і в тім'ї багатство Візантії, всі прагнуть поживитися ним. Лізуть і лізуть, мовби ті пруги.
— Коли прийшли лиш за багатством, — півбіди. Гірше, коли справді хочуть поселитися.
— Нащо вони мені, раби і конюхи! — розгнівався Юстиніан. — Своїх не маю?
— І я кажу: нащо? Гнати треба, і негайно. Василеве не обізвався. Міряв простору залу Августіопа й своє щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних.
— Де зараз полководець Велісаріі?
— Далебі, спочиває після виснажливих походів.
— Скажіть йому: поволі наем бачити у себе.
І вже тоді, як придворний мав намір іти, додав:
— І небожу моєму Герману те саме скажіть. Феодора, як і завжди, лишалася не по-жіночому зосерод/шшию і думною. Та ось очі її загорілися пішим, піж досі, вогнем і, як здалося Юетиніаниві, хай і ііеііримітно, все ж розширились.
— Кого ж пошлеш, василевсе, з Велісарієм? Ті рештки, що маєш у Константинополі та околіях, чи від Наросса відкличеш когорти?
— Може, й рештки, що вдієш. Важливо, аби було кому вести їх. Там, у провінціях, злютують силу і з провінційних когорт. Гадаєш, немає чи замало їх? Привідці бевзі і страхопуди — ось в чому вся біда. Поховалися по фортецях і ждуть милості від імператора.
— Можливо, й так. Поява Велісарія серед тих, що вийдуть супроти кутригурів, не завадить. Одначе я на твоєму місці покликала б насамперед слів, котрі не так уже й давно укладали ряд із утагурами та обрами. Хай би нагадали і обрам, і утигурам: брали соліди, давали обітницю бути на боці Візантії, стинатися з усіма, хто йтиме у її обводи з полуночі, то хай стають тепер на наш бік.
Юстиніан не поспішав радіти знахідці імператриці.
— То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших міхів соліди й забули про обітницю. Інший уклали ряд і саме з кутригурами: Санділ віддав за їхнього хана свою дочку.
— Це ще не каже: забув про укладений із нами ряд. Із кутригурами Санділ не пішов все-таки. Збагни, василевсе: не пішов! А коли так, не зовсім, виходить, забув.
Імператор зиркнув на неї і замислився.
— Не підуть, Феодоро, утигури на кутригурів. Де ти бачила, щоб родак ішов на родака?
Василіса не осміхнулася, одначе щось схоже на усмішку накреслилось на її устах, заіскрилося в погляді.
— Ну, а обри?
— Обрам, щоб іти па кутригурів, треба вторгатися в землі антів чи утигурів.
— Ти забуваєш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське поріддя. Вони на все спроможні. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед їхні ласі очі золото, висип ще чи принаймні побрязкай ним і побачиш, що з того буде.
“А й справді, — схилявся до її мислі Юстиніан. — Це

читати