Завантажити

тверської дружини, було немало і з городських, надто мужів думаючих, нагодився з Воліша й иарочіїтпіі муж князя Доброта Мєзамір. Тигк і бесіда весь час точилася довкола одиою й тою ж: чи гоже, справді, сваритися з кутригурами? Чи віддавна не так було: хто хотів, той і йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за Дунаю, той і правився? Племена-сусіди, як і привідці племен, не в одвіті за тих, що приходять, вони в одвіті за себе — і тільки. Хан правду каже: Тивері на всіх не вистачить і всіх собою вона не прикриє. Так мають і сказати ромеям: ви пильнуйте себе, ми — себе. А те, що є ряд про невторгнення, то так воно і є: Тивер не вторгається, вторгнулись кутригури, користуючись поконом вільно ходити обводами чужої землі.
Хан розчулився в тих бесідах і поривався присягнути кров'ю, що буде вірний обіцянці, що матиме Тивер і тиверців за добрих сусідів як нині, так і в віках. Йому вірили, з- ним були щедрі на питіє і ще більше на благоволіє. А другого дня по обіді вже князь зібрав радних і вчинив із ними осібну від гостей раду: як бути з кутригурами?
Радилися довго і ставилися до того, чого хотів хан, повсякому, а утвердилися на несподіваній і, як видалося всім, єдино можливій гадці: хай ідуть кутригури за Дунай, одначе не там, де є тиверські сторожові вежі й проторені до них путі. Самі мають прокласти їх і переправитися в місцях, де на них ніхто не сподівається, Тивер удаватиме, що не відала про те.
Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати: то справді слушна порада, і не барився уже ознайомити з нею привідцю кутригурів.
VI
Флавію Петру Саватію Юстиніану не було підстав парі пати на давно померлу й забуту в житейських клопотах матір. Як би там не було, не хтось інший — таки вона, убога селянка з Верхньої Македонії, винагородила його по тільки ликом і статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту, може, найщасливішою з усіх смертних. Хто він був, коли правився з загубленого між гір, іііігому не відомого селища Таурісій у таємничу столицю Візантійської імперії? Звичайнісінький пастух: босий, паііівзодягнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на голові і з полотняною бесагою за плечима. А он як обернулося; став імператором найбільшої в світі імперії, повіювладним володарем мало не півсвіту — всієї Передньої А-пї з числоііпшіи провіпціямп, почшіаючії дід Палестини Сірії, Аравії, Фішкії, Мисиїштамії м кінчаючи Вірменією' а ще Понта Пелемона, Єленоионта, Дакії, Фракії стародавнього Іллірика і ще стародавніших грецьких провінцій полупочпої Африки, мало не всієї Італії. Чи це так собі і чи тому тільки, що в Константинополі сидів тоді, в день його, Юстиніанової, появи, кревний дядечко в 'іпостасі імператора Юстина? Ба ні, пе тільки тому. Була ще й воля Всевишнього, покликана молитвами матері, що проводжала сина в таку далеку і таку попевну путь, як була й дарована тією ж матір'ю в день появи Флавія Петра Савагія па світ всеблага заступниця — доля. Це вона подбала тоді ще, як Флавія колисали в колисці, аби імператор Анастасій не залишив для трону, на якому он скільки возсідав, спадкоємця, аби серед тих, хто щойно оплакував його, восторжествувала не злагода — ворохобня, і така що не лишала найменшої надії па примирення. Сенат, циркові партії, аристократи Константинополя уповали на Іпатія Анастасійового небожа, а всесильний Амантій, тимчасо^ вий правитель по Анастасію — на розпалені в собі'жадання: ні в якому разі не випустити з рук даровану богом владу. І пішло, і завертілося. Поки аристократи справляли по Анастасію поминки та обходжували Іпатія (а то ж як слід було втокмачити йому, чого сідає в .імператорське крісло, чию руку має тримати, коли сяде), Амантій накинув оком на дядечка Юстина, тодішнього привідцю сили що на неї спирався трон — імператорської гвардії, і сунув йому до рук яко особі впливовій серед гвардійців немалу купу солід, а заодно і повеління: не скупитися ними сипати щедро й навсібіч, одначе з неухильною метою: ' аби гвардія посадила на трон не Іпатія, а Феокрита, особу довірепу і в усьому покірну Амантію. “Досить аристократам правити нами”, — сказав утаємничено і гнівно, уповаючи ясна річ, на те, що дядечко яко колишній плебей візьме той гнів до серця й подбає, аби па трон сів Фоокрит, коли вже він, Амантій-евнух, не може сісти. Не хтось інший, саме вона, всесильна і всеблага доля, надоумила тієї дни-' пи й сенаторів не поступатися своїм, віддати скипетр імператора кому завгодно, тільки пе Амантію і його креатурі_ Феокриту. “Пріч євнухів!” — заволали й почали гуртуватися та розкидати мізками, хто може стати Амаптію на перепутті. “Юстип, привідця імператорської гвардії!” — підказала та ж доля, і оскільки іншої сили при Августіоні справді не було, а дядечко Юстип теж був особою не без олії в тім'ї, обернулося так, що гвардійці по стали па бід Феокрита, одначе не стали й на бік Інатія, проголосили і'.іпрратором Пілпптії Юстіпіп. Лмиптніі лмуіпнівіп бупубрити голову в плечі, а сенатори, як і циркові партії, схилитися па

читати