Завантажити

благодаттю.
Воно ніби й так: збіднів стсіг, не тоіт, що був колись. До всього й літнє сонце смалить нещадно. Хай не щоліта, все ж доволі часто вигорають даровані землею трави, а не стає в степу трави, не стає й поживи для комопсії, корів, овець, ширяться пошесті і настає падь. Та ба, й посланці не потішили знахідками. Три літа ходили, вдаючи із себе калік перехожих, а виходили мало. “Ліпшої землі, як при Дунаї, — сказали, — немає, хаііе. То не земля — дар Неба. Одна біда: обсаджена вона. Коли хочемо сісти на ній, мусимо йти і брати силою або ж проситися в імператора в підсусідки. Він дозволить оселитися, коли візьмемо на себе повинність берегти обводи його імперії від вторгнення слов'ян”.
Колись засумував би, чуючи такі звіди. Тепер же, після розмов із Каломелою і своїх намірів щодо Каломели, збудився втішено і воспрянув духом: ось ті перепони, що змусять кожного, хто має здоровий глузд, утриматись від походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися з такою силою, як ромейська, кому спаде на думку піддаватися під ромсїв, бути колонами в них чи й рабами із вдячності за те, що дозволять жити на щедрій злаками землі?
Наперед не виривався, ждав, що скажуть кметі. Та не діждався сподіваного. Слово взяли інші звідуни й додали до того, що чули вже від їхніх содругів: ромеї ув'язли в затяжну січу, мають намір підкорити собі Західну Римську імперію. Коли кутригурп справді націлилися йти за Дунай, мусять скористатися нагодою і йти зараз. Склавини, до речі, роблять це і дуже успішно: йдуть до Іллірика всіма своїми родами, добувають оружно землю й сідають на пій.
Отоді й заговорили кметі.
— А ми чим гірші? Чи в нас не доста сили, щоб відтіснити ромеїв з Придупав'я і сісти при Дунаї? Іти — і тільки! Зніматися всіма родами і правитися до Мізії, а то й далі — у Фракію!
— Це нагода, братове! Користаіімося нею і йдім! Другої такої може й не буде.
— А що буде, коли в ромоїв відшукається сила, що витурить нас звідтам? — перечили їм обачніші. — То могутня імперія, кметі. Не забувайте про те.
Зчинилась суперечка. Одні стояли па своєму, інші — на своему: пощо зривати з ііасіїджспих місць роди; хай лишаються па Опгулі, а вої підуть і добудуть для них землю. Чи тоді, як добудуть та утвердяться, не можна буде пересилитися?
І ті, і другі вдавались до хапа: скажи, достойний, що це так, що правда на нашому боці. Та хап відмовчувався. Бачив-бо: кметі не поділилися ще так, щоб гору взяли одні чи другі, а крім того, брав під сумнів те, що казали одні, брав і тс, що казали другі. Щось він не помічав, будучи на обводах, аби люд так дуже знемагав, терплячи безліття, чи почував себе стісненим, аби зрікався, гнаний убогістю, землі батьків своїх. Бачив інше: стііібищапи возвеличували хана за те, що замирився з утигурами і тим замиреппям утвердив їх у мислі: час класти край кочівлі. Доки тинятимуться по світу та шукатимуть ліпшого місця на землі? Чи не пора замиритися з усіма іншими сусідами, приглянутись, як живуть осідлі, та й самим сісти вже, множити на дарованій богами землі роди свої?
“Це вам, кметям, всього замало, — чув себе обуреним Заверган. — Це ви прагнете походів і наживи в походах. То так і скажіть. Пощо згадувати бозліття і накликати його на себе?”
А проте не поспішав казати це вголос.
— Не галасуйте всі, — підніс над собою руку. — Настав час стати на твердій мислі. Кажіть її кожен окремо. Мій рішенець визріє лиш після того, як знатиму ваш.
Кметі не скоро вгомонилися. Зрештою, видно, домовились між собою і виставили наперед найстаршого — Котрагіга.
— Я був би тричі проклятий родом своїм, — сказав вій, — коли б забув про здоровий глузд і зголосився з тими, які ладні знятися з усіма пожитками, з дітьми та старинею і йти, не відаючи куди. Твій, хане, дід — хай буде благословенним ім'я його, яко ж і пам'ять про нього — казав свого часу: “Не той одважний, що може стати з сильнішим за себе па прю, а той, хто певний, що здолає його”. Отож раджу покладатися спершу на мудрість, а потім уже па одвагу. Не потурай тим, хто не думас, ідо робить.
Другим підвівся і попросив слова Коврат, вірний побратим і найбільш наближений до хана кметь — кавхан.
— Кажи, Коврато.
— Скажу. Я теж був би тричі, проклятий родом своїм, коли б забув про його біду і став зважати на то, що можу бути потятий у січі за землю обітовану. Не забуваймо: йдеться не лише про хліб насущний, йдеться про життя або смерть люду кутригурського. Той, кому видається нині, що не те кажу, завтра сам узрить, що я казав правду. Роди знемагають, кметі! Від суховіїв, спеки, падежу. А коли так, чи треба уподібнюватися зайцю, що тукає куща ітаптрттотт;ого мудрістю? Усі, хто чуп тут .іиідуиіш, yuuitiiuлися: багата на злаки і всі інші дари земля є, більше того є слушна пагода прийти і сісти на пій володарями. Скажете, у нас не така сила, як у склавший? Так і землі ж

читати