Завантажити

невдоволені? Весь Черн і його околії гуляли-пригощалися.
— В тім-то й ба, що люду он скільки було, комусь могли й пе догодити.
Посиділа, ніяковіючи, і вже потім сказала:
— Я все робила, княже, аби догодити.
— Чи я кажу: ти чогось не доробила, — помітив її бентегу й поспішив заспокоїти. — Твою щирість я бачив. Питав затим, аби пересвідчитися, що обійшлось як слід.
Був добрий і ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця.
— Мені се не подобається, жоно.
— Що саме?
— А то, що ти вдалася в тугу і без видимої причини. Волів би завжди бачити тебе світлою та ясною, як уміпш бути. Коли хочеш знати, затим і покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дітей моїх.
— Правда?
— Як я — се я, а ти — се ти.
Скинула повиті болем ніяковості очі й тицьнулась мужеві своєму до плеча. Горнулася й казала щось, казала й горнулася, а він обіймав її, гладив, заспокоюючи, плечі й тішився з того, що знову бачить свою Миловиду такою, як там, в оточенні ясноликих діток,
— Милана знаєш що повідала мені, коли йшла від нас? — почув нарешті її казання.
— А що?
— Зізналася, що вельми прикипіла серцем до роду вітця свого, що коли б пе веління лади та не повинність перед тим же родом, нізащо не пішла б із нього. “Най мамця знають, — сказала, — кому я найбільше вдячна в сім роді, то се вам. Бо уміли бути кревною на місці некревної, бо такими щедротами винагородили за багато літ, як, може, не винагородила б і кревна”.
— Так і сказала?
— Ано.
— Ось бачиш. Я тільки збирався подякувати тобі за твої щедроти, а Милана уже подякувала. Гадаєш, то так собі? О ні. То правда промовляє нашими устами. Бо ти не тільки відрада, ти — божа винагорода усім нам. Чуєш, усолодо моя, не тільки відрада — винагорода!
— Як і князь для мене.
— Правда?
— Не було б правдою, чи народила б йому шістьох синів?
Осміхнувся втішено і вже потім поправив:
— П'ять їх у нас.
— Буде й шостий, княже. Знай, непраздна я.
— Отак?
Тепер він, князь Волот, німував подивовано. Зрештою відкинув геть сумніви, заяснів видом й став виціловувати жону свою, так солодко й гаряче, гейби вперше доступився до неї, свого найбільшого жадання.
Ось чому вона видалася йому сьогодні до иевпізнання ліпою і миловидою! Непраздна є!
— То, може, за сим разом дівка буде? — спинився нарешті й заглянув, збуяпий радістю, в осяйні її очі.
— Хотіла б мати дівку. Коли б ти знав, муже мій, як хотіла б! Та ба, не буде її.
— Звідки така певність?
Пригадала: колись давно мала про це вже бесіду. Одначе чимось іншим не може пояснити князеві своєї певності.
— Ще в Випалі, коли була півдівкою, наснився мені сон. Буцімто рву на воді лілеї, а кладу собі до рук маленьких хлопчиків. Одного, другого, третього отак. Жахнувшись, прокинулася и повідала своє сновидіппя бабусі. Старепька вислухала мене й сказала: “Лілеї — русалчині діти, негоже зривати їх. А оскільки ти брала серед них лиш хлопчиків, то знай, у тебе будуть самі лиш хлопчики”.
Пророкування її, як бачиш, справджується: уже п'ятьох народила.
— Одначе на воді, ти взяла лиш трьох.
— Таки трьох.
— Ось бачиш, серед всіх інших може бути й дівка.
Повірила чи лиш хотіла вірити, в усякім разі, мала намір сказати втішне для себе й для мужа, та їй не дали висловитись. Хтось сторонній над'їхав тієї миті до терема й дав знати челядникові, що хоче бачити князя.
То був гінець від сторожової вежі па Дністрі. Прибув сказати князеві: до нього правиться з миром та злагодою кутригурський хап Заверган і просить дозволу на в'їзд до стольного города Черна.
Повелів запросити хана і дати йому достойний високого гостя супровід, а тим часом думав: “Чого се йому тра' від мене? Сказав, з миром та злагодою. Чи не обри заворушилися?”
Кочовища кутригурів пе доходили до Дністра, отож і чвар із ними у тиверців не було. Ото тільки й клопоту мали через них, що пустили вісім літ тому за Дунай і ви' слухали докір імператора: “Пощо пустили? Чи соузники так чинять?” Опісля кутригури не поривалися до ромеїв і до Дністра не доходили. Випасали череди корів, отари овець, а найбільше комоней далі па схід, коли й мали якісь сутички чи перетрактації з антами, то лише з тими, що сусідять із ними — уличами та ще полянами, коли ті спускалися на пониззя Дніпром або ж Бугом чи Онгулом. Ратних змагань між ними та антами, скільки й пам'ятає себе, не було. Невже справді заворушилися обри и погрожують походом через кутригурські землі? Дуже можливо. Досі вони, сидячи за Дніпром, на уличів та полян ходили яко таті, тепер могли обійти їх і правитись до Дністра через Кутригурську землю. Чом би й ні? Скільки тих нутригурів і що для обрів

читати