Завантажити

нам треба склавшіам!
Маєш! Від багатьох сподівався почути таке, тільки по від Коврата. Невже збився з путі й повірив, що хан саме так хоче? Прокляття! За ним багато хто стоїть, можуть вчяти гору над поміркованішими.
Покон не дозволяє ханові перечити радним, ба навіть виказувати свою прихильність чи неприхильність до їхньої речниці. Одначе, коли висловляться всі, мусить підвестися й сказати своє слово — таке, щоб всіма сприйнялося і всіх утвердило в хановій правоті. На що пошлеться, дошукуючись того слова, коли більшість мислитиме інакше? Назве ту більшість недостойними бути привідцями в родах? А чи личить йому, молодому ханові, виставляти себе так перед кметями?
“Чому ж тоді їм личить виставляти мене перед усіх безтямком і вважати за безтямка? Еге, чому?”
— Усі висловилися? — підвівся і став на повний і не набагато менший, ніж у Коврата, зріст.
— Усі!
— І сказали, що хотіли сказати? Мовчання.
— Питаю: чи все сказали, що хотіли сказати?
— Та ніби ж усе.
— То слухайте, що я скажу. Поділяю наміри ваші поліпшити долю люду кутригурського. Поділяю й ту, всіма сподівану, мисль, що зараз є нагода піти за Дупай і сісти на ліпших, ніж маємо, землях. Та по поділяю всього іншого, кметі, і найперше пе поділяю поспішності. Кажете маємо знятися родами своїми і йти з усіма пожитками негайно. Л я питаю: як же цс ми знімемося й підемо з дітьми, родовою старинею, пожитками, що є в кожному роді, на зиму глядячи? Чи встигнемо і землю взяти па меч і сулицю, і стійбища розбити в одібраній у ромеїв землі, і про тепло в наметах подбати? Стужі там такі ж люті, як і тут, на Онгулі, і поживи для себе, комопей, товару, що є в кожному роді, теж треба буде не менше, ніж тут. А ще хотів би знати й таке: посягаємо на Задунав'я і забуваємо чомусь, що перш ніж вийти в ромейські землі й утвердити себе в них, маємо пройти по антській землі. Чому ніхто з вас не замислився, як пройдемо, коли анти сіли вже на самому Дунаї й перекрили колпсь доступну всім гостипну цуп”? З мечем і сулііцсю? Л чи етапе в пас сплп і па аптів, і на ромеїв? Не етапе, кметі. Отож і гадаю собі: коли вже ми націлилися йти в ромейські землі, спершу маємо піти до антів та скласти з ними ряд па мир і злагоду. Без того похід наш у ромеї не буде успішним і пожиточним.
— Досі ж всі ходили за Дунай та з-за Дунаю і по питали згоди.
— Досі — так, а віднині не ходитимуть. Кажу ж, апти стали там ратною силою, сподіваюсь, розумієте, що то по так собі.
Кметі, мабуть, не сподівалися такого — знов загомоніли. Та гомін їхній не обіцяв уже бурі.
— Хто ж піде з сольством? На кого покладемо повинність ублагати антів, аби дозволили іти через їхню землю з миром?
І знову викликався говорити Котрагіг.
— Сольство, як і всю виправу, очолюй, хане, сам. Ти двічі вже явив нам мудрість свою, гадаємо, являтимеш її і далі.
За сим разом ніхто не зважився перечити старому, окрім самого Завергана.
“А цього я й не хотів би брати на себе, кметі”, — подумав, щоправда, вголос нічого не сказав. Як би там не склалося, сольство не триватиме так дуже вже довго, лише зиму наблизить. А за зиму встигне набутися з Каломелою і вгомонити Каломелу. Вона тямковита в нього, мусить зрозуміти: більшого домогтися від кметів несила, принаймні зараз.
V
Відгриміли бубші, відспівали сопслі й у стольпому городі тиверців. Два літа тому — одні, учора — другі. Від тих, перших, лишилася у князя Волота всього лиш приємна згадка, від сих — і відчуття видимої присутності. Воно й зрозуміло: ті гриміли й виспівували давно, ці — учора. А проте знає, певен: пе лише свіжість вражень має вагу. Відчуття дотримання даної колись обітниці — також. Апо, хіба не казав собі і раз, і вдруге, і вдесяте: “Клопіт — клопотом, устави — уставами, а про те, що обіцяв Малці, не забувай”. Здається, все робив, аби було так, як вона хотіла. Послюблення ж — останнє, що міг зробити для дітей Малчиних і передусім для найменшої з них — Милани.
Так обернулося, що не кликав одну з другою і не казав;
“Слюбся ти з сим, а ти з сим”. Мужів обирали серцем і здається, не схибили. Златка почуває себе за Блішш.ою слюбною та втішеною, і Милана йшла до свого Кушти на воседля і квітнула, гейби квітка передлітньої пори Бо таки втішена, що слюбиться саме з Куштою, а тим немало тішить і iiuro, князя Волота. Одне, то неабияка радість бачити дитя своє щасливим, а друге, не лише доньки вдоволені своїм вибором, він, вітець їхній, теж. Бо обрали не гірших, таки ліпших, достойних. І віком та видом браві молодці, і па розум та вдачу не скудні. Та й в ратнім ділі здається, не останні будуть. Кушта, щоправда, занадто молод іще щоб ставити його па чолі тисячі чи воєводою на обводах. А проте молодість - не гандж і не завада Мав би міцну руку та був би на розум гострий, все інше принде. Ближика теж не набагато старший був, коли паспіла

читати