Завантажити

Може, ріки? Так є ж вона. Стійбище хана Завергана гніздиться над сипім Онгулом, таким же замріяним і тихоплинним, як і Біла. Не встигла звикнути до Онгулу чи та ріка, що тече в землі її роду-племені й іменується Білою, таки ліпша? Либонь що так. Голубих та синіх он скільки на світі, а Біла одна така. І хан-вітець казав про те, і сивобороді кметі. А сивобородим не можна не вірити — вони вік звікували, знають геть усі билини роду свого. Тож не дивно, що й ту, в якій оповідається, як наймогутніша ріка землі утигурської білою стала, пам'ятають.
До них, утигурів, жили на берегах Меотіди інші роди — таври. З давніх-давен жили, тож і покони мали давні, як світ. Один із них повелівав таврам: що б там не сталося з родом, із кожним у роді, рука тавра не повинна піднятися на твар, ім'я якої носить плем'я. Хай комусь скрута, хай повальний голод, все одно не повинна. Бо то буде дамах на самих себе, па свою плоть. А ще й тому, що корова — твар священна, вона дарована люду богами й покликана супроводжувати його від першого до останнього дня, бути другою матір'ю немовлятам, дітям, що тільки-по спинаються на ноги, старим, що доживають віку. Через те в недоторканою, має жити стільки, скільки визначать боги.
Кожен із таврів знав той заповіт предків і не зважувався порушувати його. Тому такі чисельні череди були у таврів, тому такі багаті були таври на спр, масло, набіл. Та ось сиіткало їх безліття: прийшли з чужкраю злі люди в шоломах й сіли в їхніх землях, а сівши, не стали зважати на таврів, як і на їхні покони. Побачили, які чисельні череди корів випасаються в степах, й зняли на них руку: виловлювали й перетинали мечем горло, виловлювали й перетинали. Скільки хотіли і коли хотіли. Аж поки не розгнівили тим насиллям Небо і не примусили богів явити гнів свій. Чужинці там-таки, неподалік від череди, змушені були пустити з котрогось із аж надто дужих і непокірпих биків кров, корови зачули її й зняли ревище, затим я наставили роги й рушили всім родом своїм на чужинцівнасильників. Так чисельно і так нестримно дужо, з таким диким ревищем, що чужинці не посміли опиратися тому божевіллю й кинулися хто куди: одні — в степи, інші в протікаючу поблизу ріку. Думка була, що вода порятує їх — зупинить зворохоблену люттю твар. Та де там. Видно, тих, що шукали порятунок у воді, було найбільше, бо й корів найбільше подалося до річки. У них-бо теж свої норови: де більшість, там і всі. Гинули вої-чужинці у хвилях, гинули й корови. Так повально, що забіліла вода від випущеного перед кончиною набілу з вим'я. Забіліла та й стала навічно білою.
Подейкують, ніби неспроста все те. То застереження родові таврів та й усім, хто житиме по берегах Білої ріки: пам'ятайте, ми загинули в борні з насильниками. Будьте мужні і не коріться насиллю.
“А я скорилася, — зітхає Каломела. — Наді мною поглумилися — і я не спромоглася подати голос супротиву. Чом так? Забракло духу чи, може, через те, що насилля чинили кревні? Сказали: йди — і я пішла...”
Довго стоїть, усамітнена, на узвишші, що підносилося над степом, вдивляється в ту сторону світу, де Онгул-ріка, за нею — Широка, за Широкою — Біла, і думає, вдивляється й думає. Аж поки не спіткнулася об одну із своїх думок: а може, через те пе противилася волі кревних, що побачила в Завергапові не такого вже й чужого серцю мужа? Щось дуже схоже. Серцем чує, щось дуже схоже!
Звідтам, від стійбища, долітає чийсь приглушений відстанню клич і обриває задуму. Озирнулася й побачила: кличуть таки її, ханську жону. Вимахують чимось примітним над головою й дають тим вимахуванням знак: “Вернись, ходи назад, до стійбища!”
“Чого вони? Так бояться за мене чи таки справді потрібна?”
Противитись не випадало якось, тож обернулася й пішла. А стала перед мужами й почула, чого кликали, збудила гнів у серці і роз'ярилася:
— Яка в потреба ходити за мною по п'ятах? Чи я для сторожі — усе ще дитя безтямне? Є бо не хтось там — ягона ханська!
— Ми те знаємо, однак пам'ятаємо й інше: хан повелів берегти младомладу жону його більше, ніж око в лобі.
— І вволювати її найпершу волю, так? Мужі промовчали.
— То знайте, — по-своєму зрозуміла їх Каломела, — моя воля така: збирайтеся в путь і везіть уже мене до хана. Зараз, негайно!
Їй. не перечили, одначе й не поспішали лаштуватися.
— Ханша має знати, — заговорили зрештою, — не ми визначаємо, коли правитись із нею на Онгул. Те право надано баянні.
— І мені, жоні ханській. Тож і повеліваю: лаштуйтеся в путь, баянку я переконаю.
І заварилося в них. Стара на своєму стоїть: “Не можна, рано ще”. Каломела на своєму: “Я почуваюсь на силі, такій, як і до слабості, а то ознака певна: значить, при здоров'ї”.
“Перша холодна ніч, перша ночівля під небом — і вогневиця знову нагадає про себе.
“Не біда. Я зодягнуся в тепле. А крім того, на місці ночівлі, як і тут, мужі розбиватимуть для

читати