Завантажити

охоронниця. — Вона жде на хана.
Дівчина аж кинулася від несподіванки чи й образи. Ладна була схопитися як є і крикнути на повний голос:
“Неправда! Ти, сестро, неправдива єсть!” Та не встигла подумати так, як хан розбив її думку о свою.
— То вона у нас така розумниця?
Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. І сестрі Дякував та й дякував, зігрітий своїм вдоволенням, правда, їм і казав їй: ти зробила своє, можеш іти вже.
Каломела не бачила, як виходила сестра, — лежала принишкла й аж геть переполохана. Чула тільки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сів осторонь, певно, перепочиває після всього, що було на воседлі. Зрештою підвівся й покликав челядника.
— Зробиш мені омивання, — повелів звично й одразу ж иішов туди, де була перед тім Каломела.
Хлюпався довій і не бе;і насолоди. Затпм і челядник;1! спровадив. Зайшов із передпокою і довго стояв посеред ложниці, чи то доглядався до неї, своєї обраниці, що лежала поруч і німувала ждучії, чи всього лиш витирався після омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на ложі.
Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган — і вона лусне, як лускає тятива, коли від неї хочуть більше, ніж може.
Не помічав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв її дужою, вкритою жорстким волоссям рукою й доволі таки грубо пригорнув до себе.
— Ти чого? — запитав, відчувши опір.
— Боюся хана.
— Отак?! — дихнув у лице хмільними випарами й збудив у ній всю, яка була, відворотність, весь, що мала в серці, супротив. Зібралася з силою, скористалась тим, що від неї не сподівалися такого, й вислизнула з обіймів, ба навіть подалася пріч.
Така зухвалість, певно, і в ханові розбудила не просто мужа — звіра. Не питавсь уже, чому втікає. Згріб обіруч, повернув у ложе, так дужо і так рвійно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула, задихнеться зараз від страху та безвиході.
— Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потім!..
І вмовляла, і пробувала захиститися руками — дарма. Що такому її сила, коли в нього стократ дужча вона, і що благання, коли загорівся вогнем? Заклав за комір п'ятірню й так люто рвонув старанно шиту матір'ю туніку, що вона розпанахалась до самого подолу і явила Каломелку в усій її неторканій красі та утаємниченості.
Заціпеніла з жаху і тим, мабуть, вирішила свою долю. Бо відчула й усвідомила: її вивільнено з материного накриття. А такій не дозволено належати іншому. Така має належати тому, котрий домігся вивільнення і спромігся вивільнити.
II
Третього дня по воседлі усі, хто супроводжував Каломелу до ханового стійбища в Кутригурах, поверталися за Широку ріку, до свого роду. Хан влаштував їм гучні проводи, сам сів на вигуляного за ці дні огира й Каломелі велів подати — проведуть родаків її до переправи, а вже звідтам поїдуть у супроводі довірених мужів (“вірних”, як імопур, їх Заверган) по обводах Кутригурської землімає намір показати її жоні своїй, а заодно й жону показати кутригурам. На те піде стільки днів, щоб народився, виповнився і знову народився місяць. В усякім разі, до ханового стійбища над Онгулом повернуться лиш тоді, як об'їдуть усю землю від східних до полуночпих обводів і від полуночних до західних. Полуденні залишаться на останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою мандрівки, а може, й справжнім дивом.
На першу ночівлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до одного з кутригурських стійбищ над Широкою рікою і там, у стійбищі, хан знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелі дозволив побути з сестрами стільки, скільки дозволяла ніч. Знав-бо: жона його розлучається з кревними надовго, хто відає, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок та вдовольниться тим, що дозволяє останок.
Плакала, прощаючись, так дуже і так по-дитячому ревно, що навіть у нього, бувалого вже, ворухнулося серце і змусило розщедритися на ласку та умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тільки, як обірвала останню нитку, що єднала з кревними, усвідомила: крім хана,, у неї немає й не буде на цій землі ріднішої людини, — хилила ся до нього довірливіш, ніж дозволяла собі хилитися досі, і жаданням його не противилася вже, як перше.
Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека і втомлива. Через те не поспішав долати її, давав час на перепочинки, на зустрічі і урочистості, що на них не скупилися стійбищани, віншуючи хана і младомладу жону його. Аби все те не просто втішало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед — і таємно від неї — роз'їзди, попереджав родаків про своє наближення. А вже родаки відали, де зустрічати і як зустрічати хана з ханшею: виїздили далеко за стійбище, віншували щораз щедрішими й приємнішими словесами, вручали окремо ханові, окремо ханші подарунки.
Спершу знічувалась: схоже, що Заверган зумисне повіз її по

читати