Завантажити

обводах землі своєї, аби зібрати із стійбищан більше, ; ніж може дати звичайне воседля, подарунків, далі почала й дивуватися: звідки стійбищани знають про неї, навіть у найвіддаленіших закутках?
Позирала на хана силилася вивідати все те, та хан удавав, що не розуміє німих її позирків, і одбувався жартами.
Те, мабуть, сподобалось Каломелі: перестала знічуватись і дивуватися, хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнішою видавалася йому. Були в путі — питалась-розпитувала: де вони, чи далеко звідси до антів і що то за одні — анти, ставали на перепочинок чи сідали до трапези — не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом їжу, цікавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби інше. Заверган радів таким одмінам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхової їзди. У вітця свого, там, на берегах Білої ріки, не завжди сиділа в стійбищі та їздила в повозі, певно, і гасала, як усі в її віці, на молодій кобилиці по степу, і полюбляла далечінь, і ганялась за далечінню. Дивувало інше: доволі просто і по-мужньому стійко зносила он яку тривалу і виснажливу путь, якось підтяглася в путі й стала схожа на отрока-воя.
Аби впевнитися в її вправності чи невправності яко верхівця, показав на синіюче в далині плесо й повелів одному з мужів:
— Проскач, Коврате, вдвох із Каломелою та вивідай, чи пригодна вода в тамтім поду для пиття і варива. Стійбища нема та й нема, а комоней час би напоїти вже, самим не завадило б лаштуватися на ніч.
Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що їздять ступою. Хотілось удостовіритися, що вдіє Каломела, коли Коврат пустить свого бистрохода вскач? Ітиме слідом чи відстане? А коли йтиме, то як? Всім іншим повелів спішитись і ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у той бік, куди послав гінців.
Туди їхали врівні і, на його подив, легкою риссю. А звідти ніби знали, чого хоче від них хан — пустили комоней вскач. Каломела дещо відстала від Коврата, все ж не так дуже, щоб сумніватися в ній і її спроможностях бути содругом ханові і не лише в наметі, а й у походах та ратних виправах.
Здибила услід за Ковратом кобилицю й поспішила сказати ханові:
— Вода на поду прісна. І людям, і комоням буде чим утопити спрагу — почайни б'ють у прибережжі.
— Тоді поїхали.
Оглянув, як прибули, степове озеречко, — там, виявляється, брала початок одна з річок, що текли до моря, — соковиті трави по його берегах і повелів путникам розбити стійбище.
— Далі на захід, — пояснив, — піде незайманщина, що лежить між нами і тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спрямуємо їх до моря.
Путь до морського узбережжя ііішішлася неблизькою, а стійбища траплялись все рідше й рідше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий із вітром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з тих, що налетіла — й немає, та повелів ставити намети, було пізно вже: злива промочила всіх, і добряче, до кісток.
Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли при багатті, зігріли себе для певності хмільним, — і байдуже, а Каломела трималася лише до ночі. Вночі прокинулась від удушшя, що підступало до горла і не давало дихати, відчула смагу на губах і збагнула: дощова купіль не обійшлася їй так собі, через неї нажила вогневицю.
Злякалася чи тільки подумала, як це невчасно, — і сама не добере. Мабуть, і те і друге відвідало разом. Бо вогневиця — не якась там абищиця, а спіткала он де, в безлюднім степу, там, де немає поблизу стійбищ, а відтак тих із людей, що могли б зарадити біді. Що ж справді буде тепер і як буде? Затримається коло неї хан і ждатиме видужання чи прив'яже у коня на хребті й поскаче шукати стійбище, знахарів, що могли б допомогти його жоні?
Хотіла було покликати його, та згадала: ніч зараз, що він може вдіяти поночі, і утрималась. А дихання спирало, і відчутно. Уже й покривало зняла з себе, намацала поворозки, якими туніка стягувалася довкола шиї — таки ж розпущені вони і туніка розстебнута.
“Матінко! — простогнала а чи подумала тільки: — Що ж це таке? Я задихаюсь... Я задихнуся до ранку!”
Поворушила губами, торкнулася язиком піднебіння — геть пересохло в роті.
— Води! — попросила і, не почувши відповіді, знову повторила: — Води!
Хана, видно, розбудило те благанпя-стогін, звівся на лікті і прислухався. Зрештою простягнув у темряві руку й торкнувся нею Каломелиного чола.
— Що з тобою, жоно? Ти вся гориш...
— Пити... — простогнала, ледве чуючи вже свій голос. — Пити!
Схопився мерщій, засвітив вогниво, подався з намету в ніч, а звідтам повернувся по недовгім часі з водою. Чула, як підводить її з постелі, підносить до уст студену, ніби зимня, водицю і припрошує, і бідкається її бідою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку і перевірив, чи добре вимощене воно.

читати