Завантажити

варвари, вони на все здатні. Хай Велісарій іде у фракійські провінції з когортами, а сли з солідами — до утигурів та обрів. Чи одне другому завадить?”
“Стривай! — вихопився сумнів. — Де візьму стільки солід? На те, щоб утримувати за собою відвойовані у варварів західні' иривіиції, треба їх, щоб стояти проти склав;'Нін, іди затопали Іллірик, те-к -гриби. Щи й цим, обрам •іл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всі хочуть?”
Феодора не вмовкає, знай підшукує резони й переконує цими імператора, а імператор стоїть, мовби шарпане вітрами дерево, і не може зважитися на те, що радять. Розкидається ж пе чимось, розкидається скарбами, стягнутими з тих, котрі он як попрікають його. Коли піде на це, змушений буде знову оподатковувати.
“А-а, — махає зрештою рукою і велить кликати когось із сольства. — Мають піддані аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'є з імперської землі, на дим, що йде з осель зледачілих. Не хочуть чи не можуть самі стати на оборону отньої землі, хай дають соліди”.
VII
Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й нотішеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе і жони своєї дозвілля — все нередзим'я і всю зиму був із Каломелою, а друге, он як возніс себе в очах кметів. Тоді ще, як повернувся з Тивері, зібрав їх і сказав: “Нам і дозволено, і не дозволено іти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те иередзим'я і зиму, бо лише по зимі підемо”. Не відає, думали кметі чи ні, одне знає: не міг пристати до того, що надумали. Коли зібрав їх перед походом та став питати, всяке казали і на все указували, не вказали лиш достойної путі.
— А коли так зробимо, — виніс на їхній розсуд свою думу-рішенець. — Не тоді підемо за Дунай, як спаде та вигріється в ньому вода, а тоді, як сніги вже стануть мало не до решти, а крига па Дунаї буде ще міцна — така, що витримає і воя, і його огира.
Якусь мить німували всі, потім заговорили навперебій, зрештою стали схоплюватися іі виголошувати своему привідці здравиці.
— Слава мудрому ханові!
— Слава й хвала! Слава й хвала!
— З таким — хоч на край світу!
Не кривитиме серцем: радий був чути такі здравиці. А ще більше радів опісля, коли замисел його виявився н“ просто вдалим — на диво угодним для всіх та щасливим.
І Дністер перейшли по льоду, ніким но були помічені, і Придністров'я та Придунав'я здолали, уникнули того, чого найбільше боялися — занесеного сиіюм безнуття, і на Дунаї вийшли в тім місці, де не було ані тиверських сторожових веж, ані ромейських фортець. Зате ріка лежала скована ще льодом — від берега до берега полискувала ним під скісними й холодними па передлітті променями сонця.
Правились через неї по одному і вдень. Правились і потерпали, ясна річ: а раптом під котримсь із воїв, що йшов поруч із огирем, чи під огир'ем виявиться промоїна? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обігрілись при багатті, та наситились їдою, та вилаштувались сотнями, радощам всіх не було меж.
— Слава хану Завергану! — кричали тисячоголосе і не зважали на те, що хтось десь почує, їх десять тисяч, і всі мечники, під кожним гарячий степовий кінь. Хай спробують ромеї спинити таку лаву. Присяйбіг, доки отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого. Тепер під ними твердь, теяер ніщо їх не спинить.
Хан не мав тут наперед посланих вивідників, як мав повсюдно їх ромейський імператор, тож і не сподівався довідатися, що вчинить Юстиніан, почувши про вторгнення. Хай що хоче, те й чинить, розмовляти все одно доведеться тоді лиш, як кутригури знімуть тут веремію, до якої змушений буде прислухатися не лише імператор, а й ті, що здійснюватимуть його волю. А так, іншої путі до перетрактацій із ромеями немає й бути не може. їх тільки силою й можна примусити розмовляти з варварами.
Мусить зізнатися сам собі, і зараз не відає, чого домагатиметься від ромеїв: таки облюбує, гуляючи по Мізії, землю й скаже імператорові: “Уступи її мені”, чи візьме, що можна взяти вістрям меча, й поверне комопей за Дунай? Кметі усе ще тішать себе сподіванкою, що сядуть тут, у ромеях, з родами на вічні часи, а йому, признатися, но ві риться, що буде саме так. Хай і про себе, все ж схильний думати інш'е: з добутою в цих землях здобиччю і на Онгулі непогано буде. А здобич, з усього видно, матимуть добрячу. Ромеї менш за все сподівалися нападу та ще в такий час — раннього передліття. Спочивають, либонь, но натоплених оселях і гадки не мають, що хтось звідкись може вторгнутися. Уявляє, як перепудяться довідавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володіють, і тікатимуть куди очі дивляться, або одкуповуватимуться товаром, солідами і нишкнутимуть за стінами возвсдешіх імператором фортеці. Від тих, що ховатимуться за стінами, всього, звичайно, можна сподіватися. Коли сила буде на боці кутригурін, нишкнутимуть, уповаючи на милість звитяжців, коли не станс її, вийдуть

читати