Завантажити

Розбиті щойно когорти імператор набере серед своїх числспппх піддаїтих, комоней, що сталп здобиччю кутриrypiu, таі;ож зііайдс до взяти, ят; і полтт, пспрб, що па позах. А стратигами не поступиться, за стратигів почне торгуватись. Чи це ffe є та щаслива днина, а в днині — нагода: одмінити долю кутригурських родів, виторгувати в імператора ”а полонених стратигів зсмлю-плодопосицю, землю-благодать? А чом би й ні? Чи він, Заверган, ие за тим ішов сюди? Чи йому не буде чим приперти імператора до стіни и сказати: або — або? Полонені можуть підтвердити: не раз і не двічі хан прагнув стати до перетрактації, домовитися про переселення родів своїх, не чинячи насилля, уповаючи на ласкаву згоду імператора.
Ці мислі-втіхи не полишали младомладого хана кутригурів ані тоді, як стояв иа узвишші і стежив за повержевим супостатом, за поранням кутригурських сотень у таборі повержених, ані пізніше, як повертався звідтам у селище, возсідав у наметі й слухав звіди кметів чи повелівав кметям. Був не лишень вдоволений, по-молодечому веселий і схильний до веселощів — якийсь незвично щедрий та добрий із ними.
І кметі одважилися скористатися тою щедрістю.
— Хане, — сказали. — Вої наші билися з ромеями яко тури. Багато сили потратили і поту пролили, добуваючи собі славу, а родам благодать. Дозволь їм повеселитися по сій кривавиці.
Згадав піднесене вино, розмову при багатті.
— А певні, що супостат повержений увесь, що поблизу немає інших стратигів?
— Звідки їм взятись, хане? То вся сила, що зумів виставити супроти нас імператор. Полонені журились між собою: тепер, казали, кутригурам відкрита путь до самих Довгих стін.
— Живності доста взяли?
— Більше, аніж можна було сподіватись. Комоней тисячі, биків та корів також. Про все інше, як і про бочівки з вином, казати годі.
— Вої справді заслужили перепочинок. І достойний. А проте хай перепочиває і веселиться половина сотень, друга половина буде тим часом пильною. Чере.ч добу всселитимуться ті, що пильнували, пильнуватимуть ті, що веселилися. Аби не було нарікань, даю на се ііоспліс седмицю. Доста?
Кметі зустріли його повеління згукамії радості і втіхи.
Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували й другий. Не сплохували й треіьим, стурвали на юніш Заиграли завважив: тою вина, щи взяли у римейськиму таборі, і іих жон, що були В селищі та його околіях, виявилось замало. Вої його везли та й везли з сусідніх селищ і вино, і жон та дівиць, не розминулися навіть із тими жонами, що відмовилися від гріховного світу й відмолювали свої власні гріхи за монастирськими стіпами.
Усе те насторожило хана. Свавілля захмелілих може набрати такої сили, що годі буде спинити його. А так. Хіба не бачить? Повелівав: одні пийте-гуляйте, інші пильнуйте тим часом. А де ті, що пильнують? Усі при п'янім гурті і всі — під хмелем.
“Маю класти цьому край, — стає на мислі. — Ось тільки як? Скликати кметів і нагримати за те, що забули про повдппість? А що хмільним гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись? ”
Навіть вірні забули, що вони вірні, пили й веселилися, як і всі інші.
“Маю почати а них”, — надумується Заверган і велить покликати до нього Коврата.
Той не забарився об'явитися.
— Щось сталося, достойний?
— Всім вірним — на комонейі Стояв і німував.
— А обіцянка?
— Чи я тривожив би їх, коли б не веління Тангри і повинностей?
Того було досить: і Коврат здимів по хвилі, і вірні були посаджені па комоней та вилаштувані на намісті.
Коли виїхав перед них та приглянувся, не міг se примітити: хмільні, і добряче, а деякі й невдоволені тим, що локлав край їхньому веселію.
— Я колись ображав вас, мужі? — не без умислу почав із найголовнішого.
— Ні, — обізвалося кілька.
— То знайте: і ие дозволю собі такого. А те, що обриваю зараз веселіє ваше, не беріть до серця. Ви своє надолужите потім.
Бачив, осміхаються й тепліють лицями. Тож і не став більше промовляти до них, приострожив огира й покликав іти за ним.
Їх було немало, тож і курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду добре торована путь, свіжий аер, що бу вид, приємно освіжає груди. А того комонникові доста, аби забути прикрощі, почувати себе втішеним, коли це окриленим.
Хан і сам не знав, куди веде вірних, щи скаже їм, кили далі вести уже буде нікуди. В одному невен: має вести з табору і до того часу, доки не остудять у собі і не розвіють по вітрові хміль. То нешвидко буде? А що вдіє, коли інакше протверезіння не настане?
Поминув одне селище — не спинився, поминув друге — і знову не спинився. Бачив-бо: тут порядкують його сотні. А зближаючись із третім, нагледів в ущелині між невисоких гір забудову, схожу на християнську обитель, і осадив замиленого уже огира.
— Здається, те, що треба.

читати