Завантажити

дниною?
Ну, ні! У хана Завергана е сила, щоб прийти і сказати: ні! І е здоровий глузд, щоб знайти спосіб помститися. Ти навіть не уявляєш собі, степовий жовтобрюху, якою може бути вона, помста Завергана! Вовком витимеш, жалкуючи, змією звиватимешся, шукаючи рятунку, та пізно буде. За ту твою жадобу, за чорні умисли і ще чорніші діла заплатиш сторицею!
Таким вийшов перед воїв своїх і сказав принишклим по його речниці воям:
— Чули, що вчинив із нами хан Санділ і його жадібиі до поживи воронячі зграї?
— Смерть за це! Помста і смерть!
— І я кажу: помста і смерть! Можна зрозуміти недруга: він дихає злим духом, від нього годі сподіватися чогось, окрім зла. Можна зрозуміти супостата: він затим і став ним, аби не думати про благо, дбати про чорні наміри і чорні діла. А як розуміти тих, котрі ширять перед нами братні обійми, а впорскують зміїну отруту? Чи може бути таким прощення і пощада?
— Ні і ні! Помста і смерть! Помста і смерть!
— Ви довели хапові своєму і кметям своїм, яку маєте ївс'рду руку і які крицеві серця. Он як широко розмахнулись на ромейських землях, якого жаху нагнали уславленим у січах ромеям. Під вашим ударом могли рухнути.
Довгі стіни, міг замислитись і думати, чим одкупитись, сам Константинополь. Та пе той час, кутригури. Нам суііути йіоча u сшшу, мусшю иоссріїуш килшпий і ніш на аахисг кревних свиїл, иіднивісш ударим на удар. Силу маємо! Сила після здобутих тут звитяг, вважайте, удвоїлась, бо удвоїлось число комоней у раті, маємо живність, а воїв на тотих комоней знайдемо в своїй землі. Тож і повеліваю: доста тішитись чужими жонами і чужим вином. Па комопей, кутригури! Кров кревних і недоля кревних кличуть вернутися па Опгул, серце і розум повелівають: помста і смерть!
— На Онгул! На Онгул! Помста і смерть!!! Помста і смерть!!!
IX
Ханові не треба було губитися в догадках, що змушує кутригурів розмахувати бичами й бути однаково жорстокими як із знесиленим у путі товаром, так і з полоненими ромеями. Як через одних, так і через других не можуть прискорити ходу, а бажання прискорити її пре з кожного і пре потужно. Як же, таку тривогу і такі страхи посіяно в серцях. Кому не забагнеться пустити вскач комоней, не парасангами-переходами міряти зворотну з ромеїв путь. Одного вдень і вночі не полишав бентега, що з дівою, кот,ру назнав на Онгулі і мав узяти одразу по поверненні на Онгул, іншого — страх за жону, дітей, за все, що мав у стійбищі і не певен тепер, чи відшукає місце, де слався дим від обжитого перед сим безліттям стійбища. Гаразд, коли старійшини роду і жона були обачними і встигли сховати якщо не всіх і все, то принаймні себе, дітей в нсходжених степах. А коли забракло обачності чи сталося так, що утигури пішли всією своєю силою і не лишили не те що неходженого степу, навіть надії на схованку? Як повівся рід і що учинилося з родом? Стали на захист себе, тих, що неспроможні захищатися, і вистояли чи впали потяті, пішли, хто не впав, у зашморгу за Широку ріку, а звідтам — у землі, де багато золота, а сила і розум раба — нива, на якій зріс достаток зледачілих у золоті. О Небо! Як можна стерпіти таке і чи стерплять? Гадали: утигури — крсвняки, за утигурами — мов за крутими горами. А ба, як обернулося.
Важкий бич знай злітає у котрогось над головою і надає, куди втрапить — па голову необачному ромесві-полоненику чіі на перепалі здухвіши попоєної й несгодоваїют тварі. І ромей, і скотиняка прискорюють по тім ударі ходу, чіпляють знесиленими ногами перетерту в порох землю, тиснуть на сородичів, і тим, і іншим, что не лишається, як перейнятися страхом удостинних бича, збіївали без того збиту пилюгу.
Крик, гам, ревище чи не на всю Нижню Мізію, а пилюга — від краю до краю, далі, ніж здатен сягати звиклий до степових обширів зір.
Хан із вірною йому тисяччю — попереду всіх: аби не чути ревища, скрипу навантажених ромейським добром возів, не ковтати пилюгу, що її збиває людський і тваринний тлум. Всі інші — з обозом та полоном або ж прикривають полон з тилу. Погоня, коли й буде, то настигне передусім задніх. Тож і сила кутригурська має бути не десьінде — там, де кінчається тлумисько.
Аби не туманіти від розмірене одноманітного похитування в сідлі, хан приострожує огира і тим повеліває всім, що йдуть за ним: “Вперед. Одірвемося від обозу, тих, що мають клопотатися ним, й розвіємо по вітрові тугу. А там десь, дожидаючись, втопимо рештки її у вині”.
Веління хана — закон для вірних. Тим паче, що в цих те саме на серці, що й у їхнього привідці: хотілося б гцатп та й гпати отак гірих, гнідих, вороних, а коліт гнати довго lie дозволено, xnfi буде втіха і воля бодаіі на час.
Так було раз, так було і вдруге. А за третім разом не встигли відірватися від полону і тих, що були з полоном, як вислані наперед звідуїш зупинили хапа й сказали:
— Достойний. Будь обачний і спини свій лет: попереду ромеї.

читати