Завантажити

поміч кревним. Одне, виходить, лишається: іти до Велісарія вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подіє? Коли сьогодні по пришле нарочитих мужів Велісарііі, :;аптра пошле він, Заворіаіг, і допго пжо и поштою ночиицею: віддасть Сергія та Едермана, віддасть зрештою всіх полонених, заприсягнетеся пам'яттю батьків, що більше не піде в ромеї, одначе всіх інших і з усім іншим хай випускає Велісарій, бо інакше між шши буди січа і буде дарихши прилина кров.
Так думав, так і вчинив би третього дня, та не встиг діждатися його, як від тисяч, що оберігали полон по другий бік табору, прискакав комонник із вістями, на які менш за все сподівався: там, на супротивнім кіпці долини, підійшли до табору ромеї і так, як і тут, попереду, стали заступом.
“Ось вона, ромейська підступність, — не забарилась зродитися розгадка. — Велісарій тому й це йшов на розмову, що. не встиг заперти нас із тилу. Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде”.
І він прийшов. Не одразу, десь аж під обідню пору прислав нарочитих і сказав устами своїх нарочитих: “Коли хап пристає на мої умови, хай виходить у пообідню пору на три стрельбища від свого табору. Я, Велісарій, теж вийду”.
Завсрганові не спало чомусь на гадку, яким постане перед ним прославлений у Візантії й далеко поза Візантією стратег Велісарій. Іншим печалився: що скаже він, коли вийде, чи визнає, яко рівню, і чи стане розмовляти з ним, яко з рівнею? Не хтось-бо є, той, що взяв гору над готами і вандалами, що поклав до ніг Юстиніана мало пе всю уславлену в віках Західну Римську імперію — Північну Африку, Сіцілію, Італію, окрім її полупочних земель. Чи такий визнає за доцільне розмовляти з хапом, у якого тільки-но висіявся ус? А зійшовся з ним за три стрельбища від табору та побачив, який є, і втратив дар речі: перед ним постав геть висушений літами, гідний пе лишень подиву, а й жалю старець.
— Ти і є хан Заверган, привідця кутригурів? — питав, не зводячи по-старечому прищурених і, як здалося Завергапові, по-людськи добрих очей.
— Так, я і є хаті Заверган.
Велісарій помовчав, змагаючись із мислями, і вже потім заговорив.
— Пощо прийшов у наші землі? На що сподівався зі своїми пе вельми численними тисячами?
Аж збадьорився хап, чуючи таку жадану серцю мову.
— Буду відвертий, увінчаний славою достойнику: я не мав наміру стинатися з вами, ромеями. Сам бачив: йшов і не чіпав фортець, залог у фортецях. Бо йшов із добрими намірами: облюбувати на терепі імперії багату на злаки та вольготності землю і сісти на ній родом своїм.
— Отак? То чому ж стявся із Сергієм та Едерманом, нащо погромив їх, оббирав люд і храми господні аж до Диших стій? Чи після всього міг сісти в обводах нашиї землі?
— Так склалося, достойний. Я посилав до Сергія та Едермана, як і до тебе, слів, мав намір сказати, чого прийшов. Та ба, мене не захотіли вислухати.
Осміхнувся Велісарій і вже по тому сказав:
— Урок достойний. Чи й мене погромив би отак, коли б не вийшов і не вислухав?
— Ба ні, — поспішив заперечити хан. — Сам бачиш: вертаю до роду свого і кваплюсь вертаючи.
— З нахапаним татьбою?
— Лиш з тим, що здобув яко звитяжець у січі. Казав і знову скажу: я не на татьбу йшов.
За сим разом Велісарій приглядався до Завергана довше й уважніше, ніж перше.
— Імперія не просила хана, аби йшов у її обводи, ба навіть на поселення, і тому вправі розцінювати його появу тут, яко татьбу. Та я милостивий до звитяжців, тим паче, що хан справді повертається назад. Одначе й випустити його з полоном не можу.
Тепер думав, що сказати Велісарієві, Заверган.
— Я поверну привідці ромейських воїв стратигів Сергія та Едермана, поверну й людський полон, ба навіть рогату твар. Все інше, надто комоней, повернути не можу: воно стало вже набутком воїв.
— На тому й станемо. Передаси полон, стратигів — і я приберу заступ, звільню для тебе і твоїх воїв путь.
Хотілось радіти такому на диво щасливому завершенню перетрактації із Велісарієм, та щось стримувало хана — не квапився з радістю.
— Коли вже ми так швидко і мирно домовилися з тобою, уславлений стратегу, то, може, домовимось і про все інше? Полон бери зараз, а Сергія та Едермана візьмеш тоді вже, як вої мої будуть по другий бік ромейського табору.
Інший міг би й розгніватись, а в гніві обрати не ту, що обрав перед сим, путь. Велісарій Же надто старий і бува'лий був, аби дозволяти серцю брати гору над розумом.
— Хан воліє бути певним, що все буде як е? А хто мені дасть таку певність?
— Я.
Привідця ромеїв звів вище, аніж дозволяв сой досі, брови.
— Як то?
— Залишу кількох своїх кметів, яко заложників. Щось ГХОЖР па розчарування промаипулп п очах і пго чолі Волісарія.
— То невелика гарантія, хане. Із кревних серед воїв твоїх в хтось?
—

читати