Завантажити

Було б знаття, що неміч так надійно обсяде його, ще по великому снігу відвіз би до Волипа в залубнях. Нині про то й помишляти годі. Он скількох лічців та баянів привозив до князя Дулібського, а жоден не поставив його на ноги. Останній був відвертіший за всіх: “Готуйся, каяже, до найгіршого”, — сказав Волотові, коли залишились па самоті, і, здається, сказав правду.
Аби бодай чимось потішити слабого, зайшов і повідав про обрів.
— Світлий день настає для нас, княже: обри полишають нашу землю, переправляються за Дунай.
Слабий довго відмовчувався, схоже, ніби й не чув, що йому кажуть. Аж там десь, перегодом, зібрався па силі й вирік кілька слів.
— Слава богам. Хоч сим буду втішений.
Волот не одразу пішов від нього. Хотілось запевнити слабого: ще одужає він. Та не допоміг своїм хотінням. На третій день по тій розмові-баяпню помер князь Добрит. Перед тим, як вмирати, покликав князя Болота, деяких мужів своїх і попросив, аби тіло його перепровадили в преліпий город над Бугом Волші — туди, де кревні його і де можлива пам'ять про нього.
Тепер тверський князь і сим має клопотатися. А клопотів за такої оказії по бракує. І те тра, і друге тра, і десяте знов тра.
— Княже, — оповіщає котрийсь із вогнища. — Небіжчика обмили вже, цапахїшш пахощами, одягли. До велиш покласти?
— У гридниці. Там прощатимуться з піні та віддаватимуть шану ііої, вся людність тиверська.
Хотін було іті, та нагледів сина й зпоііу спипинся.
— Княже Богдагну,- — покликав. — Данію хочу бачити тебе.
— Я до ваших послуг, отче.
— Ходім, маю щось сказатп. Я надовго” відлучаюся з Чорна. Гидаг про те?
— Ні. Куди і пощо?
— Мушу супроводжувати тіло князя Добрита до Волина й на тризні побути. Помер він, піклуючись про благо землі нашої, покон і честь велять віддати йому достойну шану.
— Усе то так...
— Я теж кажу: то повинність із повинностей. Відкладати її це можна апі на день. А обри не переправилися ще, від иих всього можна ждати. І кутригури не подають виду, що йдуть за Дунай. Хтось має наглядати за ними. Ти син мій, тобі й бути в мою відсутність привідцею раті, що є ниці в Тиверській землі.
— А князі Зборко, Острозор?
— Вони, як і раті їхні, лишаються під твоєю рукою. Лише дуліби підуть у свою землю, справлятимуть жалобу по князеві.
Богдапкові і втішно було чути те, і ніяково водночас.
— А що ж буде з Миланою та Златою, отче? — заговорив про інше. — Так і полишимо їх у чужкраї?
— Як то — полишимо? Мусимо подбати, аби повернулися в свою землю. Одначе дбатимемо про те це зараз, тоді вже, як уляжеться розбрат із обрами та буде певність, що можна податися па пошуки.
— І хто подасться?
— Повернусь — подумаємо. А втім, матимеш час, то й зараз думай.
Думати справді було про що. Распря з обрами вихопила з антських лаіі не лігше князя Добрита, вона уготувала обом їм, і вітцеві, і сипові, ще одну осмуту: тоді, як погнали в пониззя обрів та визволили взятий ними полой, довідалися від недавніх бранців, що обом їхнім зятям пе судилося вже типити всіх апі своєю ратною спроможністю ані молодечими норонамп, таї.чімн пам'ятними в роді. Блііжпка Тіру, а Кушта Холлюгою занадто довго боронили: від комонників Баяна, немало наклали їх під стінами іі за те оба були жиро і око покарані, Зраненого іі знекронлеіюго Ближпку кнпу.іиі в палаючу .'юдію іі пустили па иоду, а Іїуппу наділи на сулпці да так і лишили конати. Про Милану я; та Злату бранці одне зиаіоп.: Блнжіїка посадив їх перед тіш, як наиттвся на опрочі, у подію її послав з вірними людьми до Дунаю. Малії бути у мирному тоді Холмокіроді, а до Холмолорода прибули. Ходить пересуд, ніби подію їхню пересходів.піромї. Коли се справді так, є вони бранці пе аварські — ромейські. А то теж по вслиі ніх;”. Ми їхали хтось пливити, доки ію продали па торгах. Хто ж, справді, поїло? Вітець? Не тоіі вік у нього, щоб їздити. Коли не відшукається розбитного мука серед ратних чи вогпищан, доведеться йому, Богданкові, правитись. Троє їх лишилося після смерті матері Малки, він — найстарішій. Бабця Доброгпіва казала свого часу: на світі пемае солодшої єдності, аніж сердечна єдність, а з усіх сердечних найміцніша кревна. Не личить йому, що був темний, мав он яку ласку від сестер, забувати тепер, що вони в біді.
Ось тільки куди подасться, де і в кого шукатиме? Добре, як ромеї, довідавшись, чиї перед ними доньки, зважать на те, що з князя за князівен візьмуть більше, аніж за рабинь на торгах. А коли не зважать? Не повинно б так бути. Ромеї є ромеї, у них виторг завжди на прицілі. Та й Злата та Милана не полінуються підказати: візьміть когось із челяді нашої і пошліть до князя тиверського; він не зобидить вас викупом. Може, вітець саме це мав на оці, коли казав: повернусь — подумаємо? Далебі, що так.
Блукаючи в Черні та поза Черном,

читати