Завантажити

Зоринип поспіх інший.
— Ано.
— Уже недалеко. Стань, справді, та й жди.
— Спаси біг за раду, — сказала, а зупинятись не зупинялася. Чи до того, коли сама вже бачила: он він, княжий обоз, там її мати.
Питала возниць і доглядалася, доглядалась і знову поспішала та виказувала тривогу свою всім, у кого допитувалась, аж поки не почула нараз: “Доню!”
Стріпнулась та й знялася, гейби налякана пташка, справді не бігла — летіла назустріч маминому поклику.
Возниця перший збагнув, якою буде зустріч старої з княгинею, і з'їхав на обочину. Не встиг ще й зупинитися, як Зорина була вже поруч. Геть забула чи й не хотіла пам'ятати, що їй не личить давати волю серцю, а надто сльозам, обіймалася в своєю матір'ю й плакала, цілувала вид її, руки і знову плакала та дякувала крізь плачі за те, що зважилась і приїхала до своєї Зорини, що не має гніву на Зорину.
Людомила була спокійніша, схоже, що не так розчулилась, зустрівшись, як подивувалася, чого це доня так дуже плаче, чи їй не зле тут за слюбним мужем? Таки правда, подивувалася й стривожилась, бо тут-таки й виголосила свою тривогу.
— Не зле, мамцю, ні. Так забанувала, не видячи вас, така щаслива, що виджу.
Не сідали вже у критий і доволі затишний повоз, ішли осібно від усіх і розпитували одна одну, спинялися, подивовані чи потішені добрими вістями, і знову йшли, та гомоніли, та хилились одна до одної, далебі, й не помічаючи, що діється довкола них, яка радість буяє поруч, надто біля Дитинця, де вої обіймаються уже з кревними та тішаться зустріччю. Тоді аж стямились, як наблизилися до людського виру та вгледіли: князь стоїть на горішньому ганку свого терема й просить у всіх тиші.
— Людове! — почувся його зичний голос. — 3 миром вас, з жаданим супокоєм! Даю три доби на радощі родинні і кличу всіх прийти по тому на тризну по потятих, на княжий пир по січі звитяжній.
Натовп відгукується на той клич зичною згодою, славить князя-звитяжця й вирує вже, поспішаючи кожен у свій слід.
Поспішала й княгиня з матір'ю до свого терема у втікицькім стольнім городі.
IV
Тризна започаткувалася принесенням жертви Перунові. Неподалік від Дитинця, у темнім гаї над Втікичем палало при розлогім дубі багаття, чувся дух щедро пролитої крові, німотно стояв, прикутий помислами до божої оселі в дубі, втікицький люд. А князь простягав руки й зично промовляв, звертаючись до дуплиська бога-громовика:
— Великий боже, громовержцю Перуне! Прийми дари наші, а з ними й доземне схиляння перед ликом і іменем твоїм за даровану звитягу над супостатом, за силу, що послав нам до рук на бородищах і за ясність розуму та міцність серця, якими винагородив кожного в сутужний для родів наших час.
— Прийми, боже! — вторив князю люд.
— Будь і надалі милостивий до нас, Перуне. Множ нашу силу, підтримуй звитяжний дух і остри меча, та паче всього одведи від нас наміри супостатські.
— Одведи, боже, злі наміри!
— Стань на сторожі землі нашої і люду нашого! Оборонв від зла і напасті!
— Від зла і напасті борони, Перуне!
— Уповаємо на те і воздаємо дань, уповаючи! Князь бере до рук срібну таріль із жертовною кров'ю й вихлишу кров у вогояв. Полум'я сколихнулося, зашипіло, здавалось, пригасло на мить. Та по тій миті возбуяло враз, і з такою силою, що люд відхлинув з несподіванки й сколихнув околії злитим воєдино голосом світлої втіхи.
— Перун прийняв нашу жертву. Радійте, люди! Веселіться, люди! Перун прийняв нашу жертву! Він з нами, він за пасі!
Галас людський, радість людська заглушили голос князя, та неспроможні були заглушити злагоджений спів тих, що воздавали хвалу богу-громовику піснею. Вона возносилась над усіма й оповіщала своїм вознесениям усіх: жертвоприношення увінчується світлою сподіванкою, а та сподіванка живить віру: люд не самотній в ділах і помислах своїх, у нього е високий і надійний заступник.
Розходилися поволі і не всі одразу, зате по всіх видно було: ідуть від капища потішені, а ще певні: тепер і потятим можна воздавати дань. Воістину правду сказав князь: бог з нами, бог за нас.
Тризна мала відбутися не десь там — одразу при гаї, на зеленій поляні між Дитинцем і гаєм. Молодці ще вчора подбали, аби досталь було хмизу для багать, аби височів перед вистеленими по всьому безліссю полотнищами стіл для князя і тих, хто стоїть близько біля князя, а сьогодні купно з вогнищапами дбали та й дбали про яства та питва на столах. Тож коли люд надійшов від капища, усе було напоготові. Горіли жертовні багаття, ждало кожного щедре застілля: хліб і сіль, печеня з яловичини і печеня з вепрятини, засмажена дичина й варені яйця, меди та сита у жбанах і корчагах. А ще парувала перед кожним столом-полотнищем опаниця зі свіжою стравою, яку не встигли приготувати, одначе бігали-метушилися, готуючи, а ще йшли на тризну зі своїми яствами та питвом жони

читати