Завантажити

супостатів ваших, можуть ходити на Тивер і скуповувати пушнину, інші товари наші навікулярії.
“Се й буде привід, — тіпиться князь Волот, — повести з тобою опісля бажану бесіду. Ано, се й буде привід!”
Пили й хвалилися достоїнствами. Хвалились і знов пили. Тож і не вгледілися, коли зайшло в глибоку ніч. А така ніч усіх кладе до ложа.
Наступного дня епарх не квапився покинути його, дарма що казав: поспішаю. Ба, коли й до столу вийшов, не помітили за ним поспішності. Пригощався яствами — і не виказував чогось схожого на неї, пив на похмілля меди — і зпов не виказував.
Жадану бесіду почали після сніданку, і започаткував її гість.
— Вчора княжі мужі хвалилися, — нагадав Волотові і якось загадково приглянувся до нього, — хвалилися, кажу, що у них доста пушнини. Гадаю, у князя теж в вона?
— Є і в мене, а то ж як. Муж із ромеїв хотів би придбати?
— Хотів би, аби князь, коли йому сутужно дати всі десять тисяч солід золотом, бодай частину сплатив мені за доньок пушниною.
Ліпшого й чекати було годі. Князь не став навіть приховувати того від гостя.
— Скільки ж епархові годилося б платити золотом, а скільки пушниною?
— Аби не правитись із Тивері порожняком, я взяв би і на всі десять тисяч.
— На всі не стане, а замість шести тисяч солід можу дати пушнину. На решту епарх може придбати її в моїх мужів.
— Згода.
Віталіан, мабуть, вдоволений був цією домовленістю і тією вигодою, що матиме з домовленості, — схопивсь на рівні й пройшовся перед князем.
— Муж із ромеїв, бачу, потішений тим, що матиме ііемалу вигоду з наших товарів, — зважився і заговорив про найголовніше князь Волот.
— Якщо вітець ясноликих доньок і його мужі не візьмуть із мене дві ціни за товар, радіти справді є чому.
— Ми візьмемо лише те, що завше брали. І не тільки тому, що нам через тотих обрипів та кутригурів немає де збути свою пушнину. Ми хотіли б, аби цим вигідним для гостя торгом надовго схилили до себе його серце.
— Князь в тому може бути певний.
— Більше скажу, — не втрачав нагоди Волот, — епарх матиме нашу пушнину й надалі, коли сердечність його буде потверджена й добрим ділом.
Віталіан застиг, ба навіть ніяковість пробилася й засвітилась на виду. Та відступати було вже пізно.
— Епарх може бути одвертий зі мною до кінця?
— О так.
— Коли так, то хотів би почути, як ставиться він до появи обрів у обводах імперії?
Гість не довго думав і, як здалося Волотові, не ховався зі своїми думами.
— Яко до великої, коли не найбільшої, напасті.
— Я теж так мислю. Гадаю, імператор пошкодує ще, і не раз, що покликав їх. Муж із ромеїв сказав: ставиться до появи обрів яко до великої напасті, — і тим потвердив: він належить до людей здравомислячих. Ось чому я зважуюся бути з ним щирим і до кінця відвертим. А зважуючись, кажу: анти також бачать у тій появі велике, коли не найбільше своє безліття, і тому хотіли б порозумітися зі своїми давніми сусідами — ромеями, і передусім з імператором. Чи епарх города Томи не взяв би на себе сю повинність — доступитися до імператора і явити йому волю князя Тивері, люду всієї Антії?
Сподівався на швидку, як і перед сим, згоду, а спостеріг сум'яття.
— Муж із ромеїв вважає се даремною потугою?
— Ба ні, потуга, може, й недаремна, та як доступлюсь я до імператора. У нас це не так просто.
— А ти доступись до тих, хто вхожий до імператора. Най вони вкладуть йому до вух мою волю і мої бажання.
Віталіан збудився, видно було, пристає до такої ради, а все ж не поспішає казати: гаразд.
— Знаю, — своєї правив князь, — на все це потрібні будуть соліди. Сам бував там, пересвідчився: без донатіїв до імператора не доступитись. То ти матимеш їх, наші соліди.
Ромей зітхнув скрушно і почухав тім'я.
— Про що ж вестиму з імператором річ, коли доступлюсь?
— Всього лиш про потребу зустрітися. Ну, а коли імператор поцікавиться, чому князь Тивері хоче зустрітися а ним, скажеш: воліє поновити ряд про мир і злагоду між антами і ромеями, нарушений вторгненням найнятих імперією обрів.
Віталіан, видно, встиг угледіти в цій його місії щось вельми значиме для себе і ще помітніше ожвавився, мислив уголос: “Як це було б добре, коли б імператор Юстиніан зголосився на іюбачемня з князем Тивері, а ще ліпше було б, коли б він поновив ряд про мир і злагоду між антами та ромеями. Бо нащо обри, коли з сусідами немає і не може бути розбрату. Обри мають піти з берегів Дунаю. Куди — то вже інша річ, хоч і па бескеття, а піти мусять. Був супокій без них, буде й по них. Чи анти не довели те, уклавши ряд? Ось уже двадцять літ живуть із ромеями в мирі. На іконі богоматері може заприсягти ся: йому ці наміри до вподоби. Він був би он який супокійний у своїх Томах,

читати