Завантажити

себе, на візантійський троп мас сісти його спадкоємець Юстин. І доки не піяіто, про це слід сказати, аби зпали, ба написати яаповіт, як написав колись дядечко.
Знову силиться докликатися до когось із наближених. За цим разом недарма. Чи то ескулапи ішли вже до хворого, чи були недалеко, доволі швидко стали при ложі, а почувши, чим клопочеться, покликали й інших, в тім числі й імператрицю Феодору.
Повеління хворого — обов'язок для всіх, а повеління імператора — тим паче. І написали те, що хотів він, і на підпис піднести не забарилися. А дійшло до підпису, сам намучився з ним, і всіх, хто ходив біля нього, вимучив. Якоїсь миті і з якогось дива закралася недовіра до того, що читали йому, і вже не покинула, доки не примусила побачити прочитане на власні очі. Узяти папірус до рук не міг уже, тож повелів піднести до очей, а ті, що підносили, ніяк не могли догодити. Вчитувався та й вчитувався у рівні, одначе затуманені рядки едикту, і вже тоді, як впевнився: написано те, що треба, став лаштуватися, як би підписати написане.
Чув, знеміг до краю, і, мабуть, перелякав своєю неміччю всіх, хто був у опочивальні. Забігали, засуєтилися, Феодора ж і зовсім втратила мужність: прихилилася до нього, мужа свого, й зайшлася ревним, хоча і тихим плачем.
Не непокоївся тим і не казав жоні: “Не треба, ще буде час наплакатися”. Лежав і дослухався до жалів її, до того, що говорили між собою ескулапи. Лише згодом, як котрийсь із них приніс напій та попросив випити, одкрив очі й послухався.
Його не скоро залишили. Сиділи й радилися, потім принесли сніданок, щоправда, старання ті виявились марними: окрім розведеного водою вина, ще якихось напоїв, імператор нічого не міг спожити — сили бракувало. Загледівши те, ескулапи порадили всім залишити хворого:
розмови стомлюють його, хай засне та набереться сили.
Заснути він не заснув, а на самоті з помислами своїми залишився.
...Отже, Юстин. Точнісінько так, як і тоді, коли на місце дядечка Юстина сів на візантійський трон він, Флавій Петро Саватій Юстиніан. А втім, не зовсім так. Спадкоємець його коли не з пелюшок, то з дитячих літ знав узко: рано чи пізно, а буде імператором. Він же, Юстиніан, і гадки про те не мав. Був собі таким, як більшість в імперії, поселянином: не рабом, одначе мало чим і одмінним від раба. Незалежність і непідвладність — ото й усі привілеї, що мав. Як і вітець його, численні брати та сестри. Всім іншим той же раб. Коли був малим, випасав свиней, потім — кіз, баблявся у гною, ходив за ралом і стікав потом у жнива: дошкульно був битий за непослух і ще дошкульніше — за спробу ухилитися від повинності женця чи орача і вже й зовсім безбожно — за крадіжку шматка хліба в безхлібній родині вітця Савватія.
Після одного з таких побоїв помишляв уже податися в гори й добувати собі хліб тим самим робом, що й усі вигнанці, — з ножем у руках, та сталося непередбачене. Надійшла до Верхньої Македонії, а в Македонії — і до загубленого в горах сельбища Таурісій дивна і незрозуміла для всіх вість: дядечко Юстин, старший брат вітця, кликав до себе котрогось із синів Савватія.
Можливо, на той клич і не відгукнулися б, коли б прийшли всього лиш вісті, а не дядечків гінець із вістями, і коли б той гінець не нагодився під гарячу руку. Одне, посланець із Константинополя виявився аж надто наполегливим, казав, дядечко обіцяє своєму небожу мундир гвардійця, а коли явить себе достойно — і високий сан при Августіоні, а друге, об'явився в той самий день і час, коли вітець Саватій був у великому гніві на Юстиніана. Звідки йому було знати, яка химера засіла братові в тім'ї, чому він он через стільки літ згадав, що в на світі сельбище Таурісій, а в тому сельбищі — брат із купою дітей, — він був у гніві на Юстиніана і тому не став ані думати, ані вагатіїся: “Оцього татя хай бере, — рішуче показав на Юстиніана. — Він прагне легкого хліба, нехай піде, та походить у гвардійцях, та скуштує, який він є”.
Той, кому передав тільки-но владу, не відає цього. Якось так склалося, що він не встиг ще й за науку взятися, знав уже, чому береться, на чиє місце сяде змужнівши.
“А може ж, він усвоїв-таки їх, достоїнства, що ними має бути наділений привідця такої, як Візантія, держави? Боже правий, передав владу над імперією найближчому з кревних, а не маю певності, що передав у надійні руки”.
Тривожиться імператор, а тривога зроджує досаду, ба навіть гнів на самого себе. Тридцять вісім літ сидів у Августіоні, повелівав усіма, а сам собі не спромігся повеліти: підготуй спадкоємця. Чому так? Гадав, що вічний, що смерть не може вразити його — Божественного? Пусто, такої певиисті не було, в усякому разі, це мало б бути. Далебі, про іц ше думав, коли не дбав про заміну: аби той, кого готуватиме на своє місце, не підстеріг і не замінив передчасно.
“О господи! — лякається імператор і кривиться, досадуючи. — Що, коли не тільки я, інші теж помічали це або ж

читати