Завантажити

Константинополя, а в Константинополі сказати Юстинові все, як є? А чом би й ні? Нині всі до нього правитимуться, надто префекти. Він не префект, всього лиш епарх якихось десятирядних Том на обводах? А коли не когось іншого, саме його, епарха Віталіана, відвідала слушна мисль? Імператор заговорив з усіма, в тім числі і з ним про супокій у державі, то чом і не стати перед ним із мислю, що забезпечить супокій коли не на віки, то на найближчі десятки літ, тим паче, що є на те вагома причина: анти воліють поновити укладений раніш із Візантією ряд. Обри отож не потрібні. Якщо за Дунай і немає резону випирати їх, то хай імператор кине тих татей на склавинів. Чи їх, зрештою, не затим кликали сюди?
Вирішено: завтра, ні, післязавтра й вирушить. Підготується, дасть підлеглим вказівки — і на драмон піде. Хто відає, як довго доведеться стукатися до імператора, аби достукатись.
Був певен у намірах своїх, а тому неабияк вдоволений собою. І піднесений духом також. Та перед самим від'їздом на його добрий настрій несподівано посягнули: біля полуденних воріт фортеці об'явилися комонні авари, такі чисельні, що сторожа змушена була зачинити ворота і увідомити про те епарха.
— Як багато їх і чи авари то справді?
— Не менше тисячі, достойний. А що авари — то напевно. Самі бачимо, та й вони те кажуть.
“Це що за дивовижа? Демонструють, яка в них сила?”
— Питали, чого хочуть?
— До вашої милості, сказали.
— То хай іде один хтось. Ну, коли не один, то три. З тисячею мені немає потреби говорити.
Він не забарився прийти, той один. Був високий на зріст дужий у тілі, волосся, як і всі сородичі його, мав дояге заплетене в коси в червоними стрічками на кінцях. Та не те подивувало епарха — терхан не належав до мужів літніх. Не отрок уже, одначе й до мужа йому далеко. Коли б не гострий, ба навіть викличне гострий погляд та не мужні риси на застиглому в суворості лику, і зовсім скидався б на нерозумного в затятості отрока, а то й на упольовану й примусом поставлену перед ним, епархом, дівку.
Ця затятість, а найбільше младомладість авара-сла збудила в серці епарха щось схоже на обурення.
— З ким маю честь говорити і з якого приводу?
— Апсих я, перший із терханів у великого кагана аварів Баяна. А прибув до тебе, аби сказати: наймані імператором вої аварські, як і кревні їхні, знемагають без живності.
— То ти прибув до мене з турмою, аби налякати чи й силою взяти живність?
Він був не на жарт гнівний і тим уже недоступно суворий. Одначе й терхав не належав до тих, що можуть стенутися перед гнівом чи суворістю.
— Я прибув, епарху, взяти своє.
Он як! Ні, з такими розмова має бути коротка: пішов пріч! А так, виставити за двері і тим сказати раз і назавжди: вашого тут немає й бути не може. Мало того, що отримуєте в імператора?
Він збирався уже виректи те, що намислив, та збагнув нараз: а чи з варваром достойно буде змагатися варварськими діяннями? Пробі, хто вони, зрештою, цей Апсих і його Баян, щоб через них опускатися так низько?
Не подавав виду, що передумав і відступав, одначе й гніву не являв уже аж надто буряно.
— А де я візьму стільки з'їжі, аби нагодувати всі ваші турми, про те подумав?
— Про те має думати епарх.
Осміхнувся лукаво і вже потім вирік свою лукавість уголос:
— Розумно сказано, а проте й несправедливо. Не зі мвою укладав каган ряд — з імператором, до імператора й мусите правитись за живністю.
Не став ждати, що скаже на те Апсих, покликав челядника і повелів накрити в честь гостя стіл.
— Ходімо, терхане, пообідаємо з тобою та за трапезою й помізкуємо, де шукати її, таку потрібну всім гкивність.
Апсих, видпо, но належав до велеречивих. Пив випо, пе відмоіишвся від яств, що ставили перед ним, на слова ж не розщедрювався. Скаже одне-друге, коли питають, і знову відмовчується. Тож господареві довелося взяти бесіду на . себе. Більше розпитував та випитував, чи то правда, що . авари належали до угурян, люду чисельного і далеко не одноликого. То вже пізпішо, як зчинилася між племенами того асійського роду ворохобня розторгнули вони з угурявами давні узи й назвали себе аварами.
Апсих здебільше мовчки кивав головою, зголошуючись із тим, що казав епарх, та іноді припиняв трапезу і силився збагнути, що каже. Тоді Віталіан повторював повідане в дохідливішій формі і, домігшись розуміння, щедріше, ніж досі, наливав терханові вина.
“Ти ба, яка личина, — дивувався і насторожувався водночас. — П'є, п'є і не п'яніє”.
— Чув я, ніби авари, — казав уголос, — теж не єдині в своїм роді. До них пристали й інші племена — тарніахи, кочагири, завендери.
— А так, і ці з нами. А ще утигури й кутригури.
— Ну, ці, наскільки я знаю, за Дунаєм.
— Все одно з нами.
— То скільки ж у кагана турм?

читати