Завантажити

помітять ще, коли Юстин справді не виправдає сподіванок? Що тоді скажуть про мене? Невже осудять і забудуть? Не може того бути. Не повинно бутиі Чи ця мізерія, коли вона справді водилася за мною, спроможна затьмити все інше — і діла імперські, і діла житейські, і храми божі, що їх будував та й будував?”
Чув, холодний піт виступив на чолі, та не зважав на нього. Поворухнувся лиш, ліг зручніше, силиться заспокоїти себе. А супокою не було та й не було. Ніби на зло, обсідали лячні думки, приходили каяття, а каяття — не втіха, вони — чи не найпекучіший біль.
Ось де він не доглянув, лишився глухим до чужих бід. Ано, сам лиш купався в славі та тішився тим, що величали Божественним. Про славу всіх інших пальцем не поворухнув. Велісарій он скільки звитяг здобув на боролищах, Африку і всіх, хто стояв супроти імперії в Африці, скорив, Сіцілію, Сардінію, мало не всю Італію повернув у лоно Візантійської імперії, прогнавши звідти варварів. А він воздав йому по заслугах, возвеличив, як належало б возвеличити? А скільки мужів науки трудилося в поті чола, скільки поетів загинуло не визнаними? Як і воїв-звитяжців, забутих по звитязі? Лише улюбленців ласкав та вдовольнявся тим, що возносять його за тоті ласки. А вони можуть виявитися пустою забавою. Ано, було б ліпше і певніше, коли б дбав про справедливість. Чи хтось ослухався б, коли б повелів у одній із новел, а там і в другій: “Чтімо тих, хто достойний того, хто не щадить зусиль розуму і серця, ба живота свого в ім'я блага імперії, люду, що живе в ній”. За тридцять вісім літ володарювання це стало б поконом, а покони не так просто поламати. Отоді й його, імператора Юстиніана, згадали б...
“Я так мислю, — ловить себе на слові, — ніби мене немає вже, ніби й справді не буде за що згадати. А імперія, котру возніс он як високо? А храми, і серед них свята Софія, кодекс Юстиніана зрештою?..”
“А чим ми заплатили за них, ти відаєш? — нагло вторгнувся до пам'яті чийсь голос, і перед очима став вітець Саватій із пугою. Став і не відходив уже.
Імператор силиться щось сказати йому, та слів немає, слова застряли в горлі.
“Не відаєш, бачу. То запитай, сину, в тих, кого робив в ім'я тієї величі рабами, з кого драв податі, мов із живого шкіру, одбирав дітей і робив з них легіонерів, котрі не поверталися вже до отнього порога: або ж падали замертво па бородищах, або ж служили тобі до скону. Глянь, — показав удалеч, — скільки їх, завалених трупом боролищ. Усі вони на твоїм сумлінні”.
“А ви ж як думали? — борониться імператор. — Велич, що її всі хочуть, дається так собі?”
“Це ж хто — усі? Я, мати, брати твої?”
Не відав, що сказати на те, і силиться уникнути вітцевих сумовито-гнівних і пристальних водночас очей. Як і пуги, що тримав в руках. А уникнути не може. Тоді вже, як діватися, здавалось, нікуди було, доклав зусиль і розплющив очі. Потуги ті, виявляється, не були марними: зник десь вітець, зникла і його пуга. Білі стіни опочивальні постали перед зором і мало-помалу врівноважили дух його, а затим заволоділи й мислями.
...Де, коли і чому перейнявся він цим наміром: будь-що возвеличити імперію, зробити її ще більше знаного в світі, аніж була знана? Тоді, як обертався в Августіоні серед вельмож чи дещо раніш, коли чув за університетською лавою повиті звабним серпанком слова про велич священної Римської імперії, достойної попередниці Візантії, про мудрість імператорів, не менше уславлених, аніж уславлена ними імперія? О-о, там доволі часто і голосно йшлося про це, як йшлося і про інше — що з волі Всевишнього велич ту і славу мав примножити Східна Римська імперія — Візантія. Так і казали: мав примножити. А в Августіопі й точніше визначали путі примноження: воно не станеться до того часу, поки візантійські легіони не витурять варварів із земель, що належали колись священній Римській імперії. Це — доконечна потреба, свого роду dum spiro spero '. Хіба римляни не на це уповали і не цим трималися он скільки віків: dulce et decorum est pro patria mori.
О так, саме в Августіоні та в університеті й викохав у собі цю певність. А ставши імператором, і зовсім утвердився в мислі: імперія передусім, заради неї ні перед чим не зупиниться. Тому й брав з усіх і все, що можна було взяти, гуртував на зібране з підданих золото легіопи й кидав їх, куди вимагала омріяна мисль, люд, що викохував її колись, підсолоджував і після.
Велике діло — боролища устилав трупом. А коли б тим, що впали на бородищах, не було чого їсти? Чи їх не та сама спіткала б доля? Чим годуватимете себе, дітей своїх, коли всіх триматимете при собі?
Пічкурі, засліплені темрявою власної нори кроти. Заради цих он скільки ночей недоспано, миру га благодаті не вкушено, а вони ще й невдоволені: боролища устилав трупом, податями гнув до землі. Може, й так, може, й крутий був із вами, не одиницям — мільйонам не давав передихнути, вимагаючи сплати недоїмок, примусового продажу хліба,

читати