Завантажити

Мезаміром, — не сказала — виспівала ті кілька слів.
Стояв і милувався нею, її турботами, и тоді вже, як передала малого Мезаміра няні та стала перед ним, націлена казати щось, не захотів слухати, підніс до уст її десницю й поцілував підкреслено вдячним цілунком.
Коли виходив, нагледів Данаїну наставницю й поспішив відшукати привід відійти з нею осторонь.
— Бабця може принести мені якусь там тасьму? — звернувся до неї тоді вже, як спинивсь біля Гривадя. — Нелад тут, у сідлі, тра закріпити.
— Чом ні, зараз принесу.
. Даная стояла надто далеко, щоб чути, про що говори'.тимуть. А проте, коли наставниця надійшла, заговорив І утаємничено-стишено.
— То все є правда?
— Що саме?
— Ну, що Даная волів, аби я поклав крам її вдовиному | безліттю?
— Мені, молодче, не личить казати неправду, — роз, гнівалась. '., — Стривай, — зупинив її. — Я ось що хочу запитати:
Наставниця чула про те 8 уст самої Даваї чи всього лиш Здогадується? Якщо чула і певна, так насправді й є, то най скаже Данаї ще одну правду: я згоден взяти її під своє накриття.
— А сам ти не годен сказати того?
— Скажу, одначе опісля вже.
— Йой, — не без глуму засміялася наставниця. — Що то ,за мужі пішли тепера. Стару бабу просять, аби умкнула дівку.
— Що вигадуєш! — розгнівався. — Чи про умикання йдеться?
— А то пі? Гадаєш, така, як Даная, сама прийде і скаже: “Бери мене, хочу бути твоєю”.
Сказала й пішла пріч. А він, Келагаст, мусив лишатися сам на себе й тетеріти з дива. Се що ж вона собі думає, та стара карга? Апо, що думає і що рече? Де видано, аби умикали кііяжу доньку, та ще вдову, та до всього коли не сьогодні, то завтра княгиню? З глузду з'їхала. Присяйбіг, не інакше, як з'їхала.
Вихопився на Гриваня і погнав спересердя чвалом. Схоже, що мав намір розвіяти все те по вітрові. Та ба, і чвал ие допоміг. Перегодом упевнився: час теж не допомагав... Одие, Даная нічо не робить, аби став привідцею дружини, а друге, сама не йде ані з мислі, ані з серця. Як заронилася туди непереборною звабою, так і не перестає бути нею. Водив молодців на стрільбище і клопотався стрільбою, а думав про Данаю, уривалася мить лишитися самим із собою та розібратися в собі — бачив Данаю і тільки Данаю. І частувати не частувала, і поїти не поїла, як був у неї в теремі, а почуває себе убаяним. Мало того, що заволоділа мислями і серцем, — сили позбавила до краю.
Те, мабуть, нагледів і Старк. Он як пильно приглядався, коли правились на стрільбище, не спускав ока і на стрільбищі. А це вже й кличе чомусь. Невдоволений іим, як навчав отроків, чи, може, ще далі бачить старий лис: нагледів, бігме, що був у Данаї, й воліє вивідати тепер, чому був, що ховається за тими одвідинами.
— Кликали, воєводо?
— Ано, — не став доглядатися до нього Старк, як і вволікати. — Діло є, Полагаете. Князь Волот затіяв похід у ромеї. Не ратний, ні, -- заспокоїв, помітивши, певно, неабияке збентеження в очах і на виду свого тисяцького, — Із сольством правиться до ромейського імператора, хоче буцімто поновити підписаний з покійним Юстиніаном ряд. Ти в нас кмітливий та й зроду сольського. Підеш із Болотом від дулібів, обстоюватимеш у тамтім ряді потреби землі нашої.
— Сам піду чи з мужами своєї тисячі?
— З мужами, одначе не з усіма, — осміхнувся старий. —
— Одбери десяток ліпших, та й лаштуйтеся. Націлився було спитати: “А Даная відає, куди я їду?” — та збагнув нараз: викаже тим і себе, і Данаю. Збагнув і прикусив язика. Вже опісля, як вляглася бентега, поцікавився:
— Коли маю правитись?
— За два-три дні. Гадаю, вистачить, щоб нарихтуватися в путь.
— Не вистачить, воєводо. Путь он яка і діло не з останніх. Маю себе, людей, комоней нарихтувати як слід, про подарунки імператорові подбати.
— Про подарунки князь Волот подбає.
— Як то — Волот? Сольство правитиметься від усієї землі, всі мають внести свою лепту. З порожніми руками я пе поїду.
Старий замислився.
— Князь Волот квапить нас. Ну, та дарма, день-другий підожде. Даю тобі на збирання чотири дні. П'ятого удосвіта маєш виїхати.
Утіха невелика, додав всього лиш день. І більше, ясна річ, не додасть. Тож і теревенити з ним не випадає. Лишається сказати: “Згода” — та й піти. А як скаже, коли язик не повертається? Поїде он як далеко і он як надовго. Чи може поїхати, ні до чого не домовившись із Данаєю? То ж буде не похід, а згуба. Присуха, невизначеність висушать його. Усе ж може статися, коли поїде, ні до чого не домовившись із нею? А часу он як мало. І до Данаї не на всякому огирі під'їдеш. Хіба... Стривай, стривай. А коли піти до неї й оскаржити: “Як же ее так? Ти казала одне, а Старк велить інше”. Та й про подарунки не а кимось, таки з нею має вести річ. А так, княжа

читати