Завантажити

як Цв, злагідно і гоже.
— Спаси біг за певність. А тепер ідіть собі, ми ще поесідуемо тут із старшими та а мамою. Малі підійшли, поцілували вітцеві руку на прощання та рушили один за одним до порога. Світозар теж із Ними. ІТоді вже, як провів усіх, затримався біля дверей і сказав, Долаючи сум'яття:
— У мене прохання, отче.
— Кажи.
— Як будете в ромеях, придбайте там перегудницю, а то ^й гуслі найгодніші.
Княаь довго і пильно дивився на нього.
— Тобі дали ми з мамою ім'я Світозар, сподіваючись, ЇЗДО ти станеш провідною зорею для всієї Тивері, окрасою ураті тиверської, а ти все з пипелами бавишся, про гуслі рівслиш.
— Бо любі мені е. '— Ну, ну, — князь йому. — Хай буде так. Тішся, доки молод, гуслями. Придбаю, коли там, у ромеях, в такі. Як 'на мене, вони в слов'ян лиш знані.
— Він вельми ліпотно співав, отче, — озвалася Милана, отроча зачинило за собою двері. — І на дуді, пипелі мтинав таке, що не всякий зугарен.
— Нічим іншим не бавиться, — похвалилася й Злата, — лаше грає та й грає, надто там, у Соколиній Вежі. Піде на ивяе чи на узлісся, ляже усамітнений та й витинав на всі пади. Я не раз підкрадалась і чула.
Князь слухав їх уважно і думно. Коли ж стишилися, сказав:
— Кожному своя утіха. Ось тільки чи личить вона княжому синові. Ну, та повелів уже: доки молод, най тішиться. Підросте — порозумнішав. Я ось чому залишив вас, — звів на інше. — Невеселі думи .обсіли мене перед походом сим. А може, й погані передчуття — хто відає. Тому маю поговорити з вами.
Доньки не знали, про що піде річ, дивились, насторожені, і ждали. А Миловида одразу ж потупила зір і вкрилась червінню.
— Може, най отроки ідуть собі, — порадила і глянула благальне на мужа.
— Ні, хай чують і знають. Мова піде, діти мої, про те, як жити вам надалі і якого берега триматися. Ви знаєте, люд ваш споконвіку молиться своїм богам, тим, що е сущими на острові Буяні і шлють звідтам благодать свою для всіх, хто вірує в них і є вірний їм, має за ту віру твар земну і злаки земні, а ще — медоносні дощі на землю-плодоносипю. З того живе, на те уповав і уповатиме. Ви ж, — глянув на доньок, — чомусь зреклися а чи маєте намір зректися їх. Хотів би зватв: хто надоумив вас і що спонукало до того? Най мати ваша Миловида вірує Христу — у неї були на те свої причини. А що вас примусило зректися своїх богів, уповати на Христа?
— Ми не зреклися, отче, — не переставала дивитися на нього й дивуватись Милана.
— Як то — не зреклися? Ніби я не видів, як ви молилися.
Денька хотіла сказати щось і спіткнулася на слові.
— Молилися, однак не зреклися. Ми всього лиш прохали Христа, аби заступився. Хіба не відаєте: мати Миловида тому й увірувала в нього, що не наші боги, а Христос зглянувся на її благання ревні і одвів в останню мить жертовного ножа, порятував вас для неї.
— Пусте речеш! — розгнівався Волот. — Мою долю визначив жереб, правдивіше — воля ясноликого Хорса. Невже забули, що матір вашу принесено йому в жертву? Як можна не пам'ятати цього і уповати на іншого, чужого нашим родам бога? Невже не відаєте: боги не простять вам відступництва, а люд тверський тим паче. Доки я — князь і е серед вас, вдаватиме, що нічо не бачить і не знає, а не стане мене, скарає за відступництво, і найтяжчою карою. Чула, Миловидо, що речу?
Як сиділа, не підводячи очей, так і лишалася сидіти.
— Господь сказав, — мовила тихо, — хто не здатний вірити, той не здатний і терпіти. Вір мені — і витерпиш.
Не підвівся, охоплений полум'ям гніву, і не підвищив, як личило б мужу і князю, голосу. Дивився лиш на жону свою довше й пильніше, піж досі.
“Он як обернулося те, що благовів перед нею і дозволяв ромеям возити їй образи святих, письмена їхні. Навчилась тих письмен і ще сильніше увірувала”.
— Я малію перед тобою на силі, жоно моя, — мовив уголос, — тому не можу бути суворим з тобою, як і гнівним на тебе, та сказати скажу: се мої діти, і має бути так, як я волію. На їхню долю й без того багато випало.
— Чи я приневолюю їх? Скажи, Милане, і ти. Злато?
— Знаю, — не став слухати доньок. — Приневолювати не приневолюєш, та спонукати байками про Христа спонукаєш. А тим вселяєш і віру в нього. І письмен задля того навчила, аби читали ті байки.
— Я, кпяже, всього лиш добра їм хочу.
— Не бачу того.
— Вислухай і побачиш. Ти он який вік прожив і між люду бував немало. Либонь, знаєшся ж на ньому.
— Ну то й що?
— Невже не удостовірився: на горе-безліття один є лік і одна розрада — пошук істини.
— Вона, гадаєш, у вірі Христовій?
— Не кажу так, одначе не кажу й ні. Сам помисли: що робить людей алчними, а відтак і підлими? Лише одне: жадання ситості, величі, слави. А що робить їх гордими?

читати