Завантажити

— Коли за мудрістю та за піснями, — осміхнулася Миловида, — то чом і ні?
— На тому й станемо. Будиш Радимові за отрока-джуру в путі. Ну, і на віче підеш поруч із ним. Ти правдиво мислиш, сину: науку брати ніколи не зле. А те, що візьмеш на всетроянськім вічі, буде колись як знахідка.
XVIII
Відтоді, як Келагаст повернувся з ромеїв, а в стольнім Волині встиг зродитися і нагулятись поголос про його одвагу в поєдинку з татями, що посягнули на княжну Данаю, минуло не одне літо, а сподіваного слюбу між ними і воседля, що знаменувало б слюб, не було та й не було. Подив тих, що стояли ближче до княжого терема, доволі швидко передався горожанам околій, а з околій повернувся черговим поголосом.
— Келагаст не хоче Данаї, щоб знали.
— Таке скажете. Чого б то не хотів?
— Підіть та запитайте.
— І питати нічого. Чи такої, як Даная, хтось може не хотіти? Чи не виділи, чиї комоні стоять мало не щовечора біля острогу? Не Келагаст не хоче Данаї, Даная жене пріч Келагаста.
— Були там і бачили чи тільки чули?
— Як могла б бути? Від тих, що бачили, чула.
— А коли самі не бачили, то й не кажіть. На кого їй уповати ще, як не на Келагаста?
— Подейкують, князь якийсь присилав сватів-вивідників.
Згадка про князя з чужкраю змусила — і вкотре вже — збудитись та нагадати про себе старійшин родів дулібських.
— Ти відкладала вибори обрання на літо, потім — на друге, зрештою, й на п'яте. Скільки ж можна, княжно? Збагни і втям собі: земля потребує привідці.
— А коли його не обрало серце?
— То бери на себе ту повинність. Гадали, налякають Данаю, примусять її примхливе серце поступитися. А княжна одважилась і сказала:
— Ну то й візьму.
Що вдієш з такою? Станеш доводити, що се не її розуму діло? Що зараз взагалі не на часі — саджати на стіл жону? А чи така послухається? Чи їй мало втовкмачували: осьось обиратимуть князя-привідцю серед усіх князів, і дулібам не випаде тоді бути чільним плем'ям на Антах.
Відбулися старійшини якоюсь обіцянкою та й пішли від Данаї. Жди, мовляв, настане час, покличемо та й посадовимо на стіл вітця твого. А самі не встигли вийти з острогу, як уже змовилися: тепер най Даная помислить, як їй бути; не скликатимуть віче до тих пір, доки сама не пришле гінців і не скаже: “Я обрала собі мужа, приходьте й чиніть, як хотіли”.
Змагалися з нею немало, все літо і всю наступну зиму. А таки домоглися свого: Даная поборола в собі гординю й назвала Келагаста мужем, а роди дулібські пождали чотири седмиці — доки послюблені уп'ються медом та здолають всі, які були, сумніви — і нарекли її мужа дулібським князем. Тепер можна було скликати і всетроянське віче.
Коли прибули до стольного города на Дулібах тиверці, Волин жив уже турботами майбутніх виборів. І людний був, і незвично пожвавлений. Жвавість ту примічали всюди: біля намістя, де має бути віче, і далі від нього. З'їхалось-бо багато, і що найбільше важило—з'їздився люд тямущий, правдиво кажучи, розум і совість землі. А коли збирається докупи розум і совість землі, та для такого важливого, як се, діла, про що інше бесідуватимуть, як не про, діл о, заради якого зібралися? Бесідувать-бо і являти жвавість у бесідах було чого. На Дулібах тільки-но обрали князя, а князь Тивері, той, що в нині замість Добрита і що йому найбільше подобало б бути князем-привідцею у землі Трояновій, занеміг, подейкують, і не буде на вічі, сина Радима прислав замість себе. Як же буде і що буде? Кому ввірять вони супокій землі Троянової і лад між племенами?
На лихо, де спідтишка, а де й одверто стали поговорювати про вибори князя на Дулібах. І обирали його буцім силоміць, і обрали не того, кого слід було б обрати.
Звідки пішли ці пересуди, ніхто не каже. Невдоволені завжди знайдуться, а такі, що підхоплять та примножать шепіт, і поготів. Є такі, певно, серед мужів ратних та й думаючих, що себе воліли б бачити па місці Келагаста, ото й нашіптують приїжджим, а нашіптуючи, сіють непевність чи й гірше — можливе поганьблення дулібів на виборах. Воно, коли бути до кінця щирим, щось водиться за Келагастом, чомусь Даная он як довго опиралася волі старійшин і не хотіла брати з ним слюб.
Тепер, коли дозволяється (а перед вічем, як і на вічі, дозволяється всяке), подейкували навіть таке, що йому годі йняти віри. Ано, буцімто Даная сказала старійшинам, коли прийшли до неї втрете і приперли до стіни: “Бери слюб і дай нам князя”, оскаженіла нібито й сказала: “Чи муж — полохта, яку сьогодні можна вподобати, а завтра знехтувати нею? Дайте час приглянутись та зважити”.
“...Ти ж сама обирала його, запевняла, що вибрала найдостойнішого. Тепер волієш приглядатися ще й зважувати?”
“Бо таки волію”.
Щось тут є і непевне. Одні вбачали тоту непевність у Келагастовім домаганні будь-що стати князем і обернути те в неабияку вигоду для себе, інші підкріплювали сю догадку ще й чутими буцімто з Данаїних уст словами. Ано, коли вже діватись не було куди, сказала ніби: “Я згодна, най мужем моїм і привідцею дружини на Дулібах буде Келагаст, а на стіл

читати