Завантажити

одна на світі,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Земле, наша земле,
Не плекай злу згубу,
Добрими ділами
Слався поміж люду.
Весели всіх зелом
Та втішай привіллям,
Будь щедротна, земле,
Засівайся збіжжям.
Збіжжям — не журбою
І не кістьми в полі.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Примножай нам роди
Мужніми синами,
Земле, наша земле,
Благодаті мамо!
Ти одна на світі,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Старий гусляр слухав Світозарів спів із заплющеними очима. Отрок тоді лиш помітив те, як урвав спів, а зі співом і гру на гуслях. Помітив і збентежився, одначе ненадовго. Бо гусляр осміхнувся тієї ж миті й сказав:
— Он ти який! Чия ж се пісня? Серед поселян почув чи від когось із калік перехожих?
— Як вам сказати? Сама виколисалася.
— Сама? Тобі тобто належить? З твоїх уст пішла? Не став ждати тлумачень — без них, певно, збагнув, що і як, звівся, покректуючи, на ноги, взяв Світозара за руку.
— Ходімо. Ходім зі мною, молодче, покажу тебе навчителеві нашому, старійшині гуслярів Будимиру. Най почує тебе та побесідує а тобою.
Світозар не опирався, попросив лиш дозволу покласти гуслі в міх та й пішов слідом за проводирем своїм. Який же був подивований, коли угледів — старійшина гуслярів сліпий. Грав, як наблизились, на гуслях, наспівував недужим голосом, одначе незрячий був. Задер незвично високо голову й дивився у безвість невидющими очима.
Гусляр-проводир не спиняв його. Став неподалік і Світозарові повелів стати й ждати слушної нагоди. А Будимир співав та й співав, не так голосом чарував усіх, що були довкола, як мелосом, що видобувався зі струн. Здавалось, серця дістають, словами промовляють вони у нього.
— Старійшино, — влучив нагоду й схилився до нього Світозарів проводир. — Я до тебе з чолобитною.
— Якою, Чугайстре?
— Отрока-гусляра привів. Послухай, які пісні виколисали його мислі і який мелос у його піснях.
Старійшина повів у той бік, де стояв Світозар, незрячими очима, схоже, ніби справді бачив його й силився розгледіти.
— Підійди, отроче, — сказав по тому. — Підійди й схились до .мене, дай я огляну тебе та узнаю, який є.
Світозар підійшов і укляк перед ним на коліна. Будимир простяг сухі свої п'ястуки, обмацав вид його, голову і вже потім відшукав зап'ястя рук, довго і пильно дошукувався ліній на долонях.
— Звідки будеш, молодче? Світозар сказав.
— А чий будеш?
— Син княжий Світозар.
— Матір Миловидою звуть?
— Ано.
— Бував я у вас... Сідай, княжичу, сину доброї матері й славного в людях вітця. Сідай та заспівай нам те, що вродив дух твій молодечий.
Довкола них збирався та й збирався люд. Усе те бентежило Світозара, і він довше, ніж личило б, вмощувався та пробував струни. Коли ж зважився врешті й хотів було подати голос, звідтам, де стояла вежиця і звідки мали промовляти до віча, почувся клич:
— Увага і послух!
— Стривай, отроче, — простягнув старійшина висушену літами руку й спинив його. — Кличуть до послуху, зараз почнеться віче. Будь тут. Опісля послухаю тебе.
— На вічі мені тра бути коло брата, старійшино.
— Ото клопіт. Ну, а мені яко старійшині теж належить бути коло вежиці. Домовимось так. Розшукаєш мене, як стане по всьому. Не зволікай лиш, тільки завершиться віче, одразу й прийди. Ми з Чугайстром поблизу вежиці будемо.
Ті, що промовляли до віча з узвишшя, казали знане вже: потреба землі і люду збратаних земель скликала всіх до стольного города Волина задля важливого діла. Суть його: на одного з князів землі Троянової мають покласти сьогодні повинність бути відповідальним за супокій на обводах, а відтак за мир і злагоду з сусідами.
— Хто з нині сущих князів достойний бути таким? — запитав глашатай і звернувся до старійшин, що сиділи одесную першими. — Кажіть ви, русичі.
Покон повелівав: старійшини родів мають висловлювати думку більшості, висловлювати ж її належить найстаршому. Отож на вежицю вийшов не князь — високий літній старець.
— Поляни, росичі і втікичі, — сказав він, — визнають за доцільне покласти сю повинність на князя Тивері Волота.
І далі став висловлювати резони. Одне, князь Волот найстарший серед усіх князів, друге, з волі богів і обставин йому і його племені випало сидіти в землі, що споконвіку є торованою путтю для всіх, — тих, що правляться з мечем та сулицею із заходу сонця на схід, і тих, що пориваються зі сходу на захід або з полуденних країв у полуночні. Отож і складається так, що йому більше, ніж будь-кому, доводиться стояти на сторожі супокою в землі Трояновій, іменованій чужинцями землею Антів. Слід взяти на карб і те, що він он скільки літ достойно являв себе в сім чи не найсутужнішім для князів ділі. А коли так, то чому б саме йому не бути за се в одвіті?
Старійшини полян закивали, перемовляючись між собою, головами, їх підтримали уличі, древляни. Тиверці ж і дуліби не явили своєї згоди — відмовчувались.
— А що скажуть тиверці? — запитали

читати