Завантажити

Пообіцяє вгомонити ворохобників та на тому й стане? А коли король лангобардів зажадає більшого?
— Веліть, хай заходить той, що прибув від лангобардів, — зваживсь-таки вислухати чільного з Алвоїнового сольства. Коли ж сол відхилив запону і спинився перед ним, збираючись із духом, не став ждати його рочниці, сам заговорив. — Що сталося? Яка така притичина змусила собрата мого короля Алвоїна вдаватися до послуг слів?
— Біда, достойний. Роди наші не мирять між собою. Лангобард чи то аж надто обурений був тим, що сталося, чи не хотів, аби його перебили, заспішив, розповідаючи те, про що каган і без нього знав уже.
— Ну і як? — Баян теж вдавав із себе обуреного. — Вгомонили татей?
— Вгомонити вгомонили, та чи надовго? Коли б не король і не його мудрість, на зле обернулося б. Ось чому привідця наш велів мені нагадати тобі, достойний: час забрати аварські роди з Паннонії. Січу з гепідами завершено, віднині авари мають свою землю.
— Ніби я не забрав?
Сол від лангобардів не вірить тому, що чує, і все ж зважується:
— Проте не всіх і далеко не всіх. Кагана дратують ті резони.
— А коли їх немає куди брати? Чули ж бо, я повернув полонених гепідів до своїх родин, велів їм обробляти землю, а за опіку і захист від чужинців давати нам половину того, що матимуть із землі. Тож і передайте королю: до якогось часу буде так, як є.
— Між нами складено ряд. Каган обіцяв піти одразу по звитязі.
— Тоді обіцяв, нині не обіцяю. Сказав уже: буде так, як є. Хто відає, як обернеться ще з гепідами і їхньою землею, може статися, що імператор змусить нас піти звідси.
“Он воно як! — поставив рогом прибиті смутком очі лангобардський сол. — Що ж сказати після всього королю? Що примусити аварів забрати роди свої з Паннонії — марна річ? Що самі мають подбати, аби авари пішли звідтам? Як і в який спосіб?”
Не відав і король Алвоїн, що йому вдіяти із соузними аварами та їхнім каганом. Не відав і злився, а зло нікому ще не додавало мудрості.
— Ні в чому не поступатися аварам, — повелів. — Чули, нічим і ні в чому! Створити їм таке життя між нас, аби самі утвердилися в мислі: тут їм не всидіти, і пішли пріч.
Чого ще треба тим, у кого руки пориваються до мсти-відплати? І лови влаштовували татям-аварам, і не щадили аварів, спіймавши на татьбі. “Се моє! — кричали. — Як смісш посягати, вонюоча пико, на те, що випещено моїми руками, добуто потом?!”
І били нещадно, нерідко — до смерті, аж поки не дійшло до справжнього походу на аварів. Немало потяли їх, згуртувавшись, немало й своїх втратили, а таки виперли асійських заброд з одної, другої й третьої марки. Певно, й далі гнали б їх з Паннонії, та вийшли й стали на перепутті вислані каганом турми. А з турмами пе той уже був пир і пива-меди пе пились так смачно. Мусили виходити з повицною та перепрошувати, киваючії на свавілля скривджених.
Авари прийняли повинну і на мир між племенами пристали, одначе роди свої знову поселили у звільнених від них марках. І на татьбу не соромилися ходити. А коли вже випадало так, що брали з загороди чи подвір'я тихцем, то брали до решти.
Лангобарди скаржилися королю, прохали в нього захисту. Та що міг вдіяти король, коли бачив і розумів: сила його неспроможна взяти гору над аварами. Єдине лишалося — шкодувати, що замав такого соузника і зв'язав себе такими узами.
Каяття — не ліпша путь пошуків, а все ж і вопо примушує ворушити мізками. Коли те сталося: перед сном чи по сну вже, на свіжу голову, одразу після скарги родаків чи десь пізніше, король не освідчувався підданим та й піддані не цікавилися тим. Для них інше важило: Алвоїна осінила якась мисль, інакше чим пояснити, що вийшов збадьорений і повелів кликати до нього радних?
Про що радився він із ними, ніхто не обмовився. Єдине, що почули, і то не з перших уст: “Король з нами, і боги за нас, ждіть”.
Вони й ждали, а ждучи, знай, сподівалися. І літо, і друге. Десь аж на третє авари розбудили свого кагана ні світ ні зоря і залементували навперебій:
— О великий і мудрий, змилуйся і пощади. Не сміли б тривожити сон твій, та мусимо: лангобарди знялися всіма своїми родами, прихопили набутки й пішли, оминаючи нас, на нолуночний захід.
— Куди й пощо?
— Подейкують, ніби полишають Паннопію, рушили всіма родами своїми на пошуки іншої землі.
— Хто подейкує? Самі лангобарди?
— І лаигобарди також.
Скинув із себе покривало, вдягає вдяганку іне може потрапити в рукав.
— То це і є то найліпше, — міркує вголос, — чого можна було сподіватися від щедрот Ноба? Вивідати достеменно, — повелівав уже, — куди йдуть, з якими намірами, чи всі залишають Панпонію. І не чіпати. Стежити, доки не зникнуть за обводами землі своєї, все ж не чіпати.
XX
Ті, хто запевняв його, що віднині Паннонія належатиме аварам і тільки аварам, були, виявляється, далекі від істини. З Паннонії пішли лиш лангобарди та ті з германських племен, що підлягали лангобардам чи, сказати б, були заодно з лангобардами. Паннонські слов'яни як сиділи в своїй землі, так і лишилися сидіти.

читати