Завантажити

себе повіреного в ділах сольських.
— Лаштуй свою братію, Кандиху, поїдеш до імператора ромеїв із словом-речницею від мене. Путь неблизька буде, думай, правлячись, що скажеш йому, одначе знай: за сим разом маєш домогтися того, чого не домігся тамтого разу.
— О великий і мудрий!..
— Не поспішай падати духом. Нині ми не ті, що були колись, імператор теж іншим буде. У нас є тепер резони, Кандиху, не лише пропонувати себе, а й вимагати свого. Перший із них — авари живуть не на ромейській землі, свою мають. Другий — не втекли від ромеїв, е найближчими їхніми сусідами. Отож, коли прибудеш до Константинополя і станеш перед імператором, не плазуй, як ти вмієш, тримай себе гордо і незалежно, хай бачить і знає привідця ромеїв: авари колись не були їм рабами чи конюхами, нині і поготів не збираються бути. А вже потім, як переконаєш у цьому, скажеш і все інше. Передусім висловиш імператорові наше обурення з того, що імперія кликала аварів на службу, брала на себе он які повинності, тепер зрікається їх; що вона, всупереч споконвіку існуючим законам і поконам, посіла фортеці Сірмій та Сінгидун, котрі, будучи донедавна гепідськими, мали б належати аварам. Більше того, вона взяла під захист короля гепідів Кунимунда, багатьох його герцогів та баронів. Каган, скажеш імператорові, і його турми вимагають повернути все те — городи-фортеці на Саві і Дунаї, перебіжчиків-гепідів, що знайшли захист під крилом ромеїв. Коли воля наша буде усолоджена поверненням того, що належить нам яко звитяжцям у січі з гепідами, коли імператор, всупереч колишній речниці своїй і гніву своєму, платитиме аварам бодай те, що платив імператор Юстиніан, та ще те, що визначалося колись утигурам як допоміжна плата за послуги ратні — то авари, як і утигури, тепер підвладні аварам і надалі будуть содругами ромеям, надійною в їхніх ратних помислах силою. Коли ж усолодження бажань наших, а відтак і платні не буде, авари, скажеш, підуть походом на ромеїв. Утямив, чого я домагаюся від імператора?
— О так...
— Тож будь острий на розум і зроби исе можливе і неможливо, аби мої домагання восторжоствували в твоїм словеснім поєдинку з імператором. Уповай на те, що содружні уяп з нами важитимуть для імперії в кільканадцять разів більше, аніж ті тисячі золотих солід, що їх платитцме вона щоліта, а розбрат із нами й зовсім ляже їй каменем на груди. А ще скажи імператорові: каган покладає надії на його тямковитість і жде згоди на підписання з нами ряду до середини літа. Коли ж імператорські сли не прибудуть на той час до стольного стійбища аварів і не укладуть сподіваний ряд на мир і злагоду, авари вважатимуть, що миру між ними і імперією немає й бути не може.
— О мудрий привідцю! — підніс Кандих руки до неба. — Боюсь, що я не зможу додати щось від себе. Скажу лиш те, що чув із уст твоїх.
— Як знаєш, так і обертайся там, одне яви неодмінно: імператорську згоду повернути нам Сірмій, Сінгидун і платити субсидії. Без цього можеш не являтися мені на очі.
Кандих і не з'являвся, принаймні до середини літа. Полозом вився довкола імператора, як і довкола тих, що стояли поруч з імператором, посилав до кагана гінців, аби оповіщали Ясноликого, як ідуть перетрактації, що каже він імператорові і що — імператор йому. А сольство ромейське не об'являлося та й не об'являлось у стольнім стійбищі аварів.
Каган лютував. Був би Кандих під рукою, присяйбіг, на порох стер би і пустив за вітром. Та Кандиха не було, інші розплачувались за його невдачі. Коли ж повернувся з Константинополя і таки ні з чим, Ясноликий встиг перегоріти в гпіві своїм і обмежився тим, що усунув старого від повинностей стольника. За меча теж не поспішав хапатися, аби робити обіцяне явним. Щось виколисував у собі, а виколисуючи, відмовчувався. Те не обіцяло услади радним, всім, хто був під рукою в кагана, слухав його повеління і здійснював його волю. Зате інші авари або не зважали на його мовчання, або тішилися з того, що каган їхній сидить в наметі, а не в сідлі. Залюбки випасали комоней і ганяли на них навперегонки з вітром, приймали на перодлітті новонароджених лошат, телят, ягнят і яснілії видом, чули веселий гомін в огорожі і знов ясніли. Бо два літа супокою дали стільки, скільки не дали сім літ мало не безперервного походу — від степів за Широкою рікою до Дністра, від Дністра до Скіфії за Дунаєм і від Скіфії знов за Дунай — у Паннонію. Каган у них — Небом посланий привідця. Он яку щедру на злаки землю добув для всіх аварів, якими благами винагороджує та земля. А Небо — ще більшими. Мають черідки корів, отари овець, комоней стільки, що їм і числа не всякий знає. А ще багато хто удостоєний і такого блага, як гепідські діви, що не забарилися стати жонами. Чи все це можливе було за інших привідців? Чи такого удостоювалися роди аварські за інших часів?
— О Небо! — ставав один, ставав і другий на коліна й благоговів перед силою, що винагородила його он якиїїи щедротами.
— О великий і мудрий привідцю! — воздавав належне Баянові третій. — Ти — посланець Неба, наша опора в світі на

читати