Завантажити

купно з усіма, Милана, яко гостя в їхній оселі, перша підсіла й заворкотіла до Світозара:
. — Заграй щось, братику, потіш нас.
— Що ж саме, сестро?
— Те, що на воседлі в мене грав. Ти так усладив тоді всіх грою на гуслях та співом, що брав за серце і сіяв блаженство.
. Не був проханий, тим паче, що прохала Милана, найбільш содружня і найбільш сердечна з ним з усіх братів та сестер. Одначе заспівав не тієї, що на воседлі.
Гей, у садку хміль, хміль
По тичині в'ється.
А мій ладо-солодашко
Од сорому гнеться.
Од сорому гнеться,
По кущах-ховав,
Мене, дівку-колисанку,
За басиху мав.
За басиху мав,
Тому так і боє.
Коби знав він,
які ми а ним
До пари обоє.
Милана сміється, та дякує, та зазирає Світозарові у вічі.
— Звідки ти, братику, знаєш уже таке?
— Яке?
— Ну, що є ось такі молодці: слюбний тобі, сам жадає слюбу, а підійти до дівки не сміє.
Осміхається і зирить на неї скрадливо.
— Коли нікому не повідаєш, скажу.
— Присяйбіг. Нікому й нізащо.
— То знай, — схилився до вуха, — сам є такий.
— Йой! — остудилася враз і сказала так, що всі чули: — Уже маєш ладоньку? Отрок спохмурнів, ба й гнів явив неабиякий.
Ти ж присягала! Милана удає з себе подивовану.
— Ніби я в сім присягала. Всього лиш догадку висловила, а ти у гнів мерщій. Пробі, Світозарку, посоромся старших.
Сокорила та й сокорила біля нього. А тут мати нагодилася. Нічого прикрого не казала, лиш осміхалася та пломеніла звично. Зрештою підійшла й сіла поруч.
— Не май на сестру гніву, Світозарку. Ми й без казань її знаємо: нічо з нічого не буває, ано. Співай про сподіване та тіш себе сподіваним. Для молодості то блаженство з блаженств. Коли ж бо й співати, як не в молоді літа.
— Правду кажете, матінко, — прибирає поважного виду, а все ж не без лукавства зауважує Милана, — най співає, доки молод є. Бо забариться — може й прогаяти сподіване.
— Не прогає, — мати їй. — Ніби дівки не відають: ті, Що співають, мають надмір солодощів у серпі, а ті, що складають пісні, — і дум високих за чолом.
Світозар винагороджує кревну свою вдячним позирком.
— Коли б же всі так мислили, матінко Миловиде, як ви.
— А хтось мислить інакше?
— Мало не всі.
— І я також? — ширить очі Милана.
— Ба ні, ти в нас, сестро, багато чим схожа на маму, ось тільки 'жартівниця велика.
Милана аж пломеніє від радості, далебі, знову вчепилася б за брата та домагалася б, аби грав та співав їй свої співанки, коли б не нагодився по якімсь часі вітець їхній та не поклав край її домаганням речнипею-смутком.
— Є вісті з Волина-города, — повідав сідаючи. — Клич, матінко, найстарших синів наших, радитимемось, як нам бути.
— А що трапилось?
— Збирається віче землі Троянової, обиратимуть старшого князя на антах.
— То се ж добрі вісті, Волоте. Давно пора. Он як давно поклали на тебе цю повинність, а вона як була тоді тимчасовою, неузаконеною, так і лишилася. Промовчав, ані словом не обмовився про те. Сини були недалеко. Першим прийшов на клич матері Радим, затим і Добролик.
— Кликали,отче?
— Ано. Маю побесідувати з вами. Казав уже тут: у городі Волині збирається віче землі Троянової. Хто поїде на нього від старійшин, те визначать старійшини. Нам належить сказати їм, хто поїде від княжого роду. І жона, і діти дивилися на нього нерозуміюче.
— Як се — хто? — першим озвався Радим. — Ніби старійшини не відають, що має їхати князь?
— Старійшини відають, та я не відаю, чи доберуся до Волина в сідлі.
Княжичі довго й німотно дивилися на вітця свого.
— Коли є сумнів, що не доберетеся в сідлі, то доправимо на возі, — подав голос Добролик, — а їхати вам, отче, тра. Хіба забули: до ухвали віча ви є старшим серед князів у землі Трояновій.
— Забути я не забув, сину мій, та старшим серед князів бути вже не можу. Чую себе змалілим на силі, то чо маю правитися в таку далеку путь? Аби почути там: що то за привідця раті і землі, якого везуть на віче у возі?
Сини примовкли, а княгиня зиркала то на них, то на мужа свого.
— Виходить, комусь із молодців роду нашого треба бути там. Я так мислю.
— І правдиво мислиш, мати, — не зволікав із речницею князь. — Настав час, соколята мої, — глянув на княжичів, — комусь із вас брати на себе повинність привідці в землі Тиверській. Покон велить найстаршому ставати на місце вітця. Та й все інше каже за те. Тож і радитиму старійшинам послати на віче замість себе сина Радима. Добролик лишиться в мене під рукою, аби мав на кого спертися, коли буде така потреба.
— А я? — нагадав про себе Світозар.
Князь обернувся в його бік, дивиться нерозуміюче.
— Тобі, отроче, рано брати на себе якусь повинність.
— Повинність, може, й рано, а брати науку ніколи не зле. Пошліть, отче, і мене з Радимом. То ж не якесь там, то всетроянське віче. Най побуду між людом та послухаю, шо мудрі люди кажуть.
Знайдись та запереч такому.
— А що, мати? — звернувся князь Волот до жони. — Може, справді, хай їде?

читати