Завантажити

возів.
Так було одну ніч, другу, а на третю ті ж вивідпики доповіли: обри вийшли й стали попереду заступом.
Все, отут уже зійдуться й поміряються силою.
Товар і полонених одвели осторонь і полишили на інших. Себе ж знов заслонили возами. За сим разом не з усіх боків — лише спереду, від ріки до лісових зарослів під горою і не в один, у два ряди.
Обри не бачили того. Стояли й ждали иолон на відстані двадцяти римських стадіїв. Коли ж не діждалися, як і слов'яни, послали вперед вивідників. Ті не довго затримались перед возами. Спинилися на вигині путі, що повертала круто ошуюю, приглянулись та й зникли за тим-таки вигином.
Тепер усе залежало від того, як діятимуть обри: ударять всією комонною силою на заступ чи шукатимуть обхідної путі? Було б ліпше, коли б пішли на вози. За нвмв надійніше боронитися. Та й довше боронилися б. А тим часом обхідною путтю безборонне пройшли б склавипські тисячі. Вона не така вже й близька, та обхідна путь, навіть комонним не менше трьох діб треба. Зате коли послані в обхід тисячі здолають її, вийдуть за спину обрам і замкнуть вихід із гір ще одним заступом. А то половина звитяги, коли не вся вона, сподівана звитяга.
Сталося, як жадалось, хоча й не зовсім. Ті з склавинів, що сиділи за возами, боронились уперто, так уперто, що полеглі перед возами обрини і їхні комоні стали ще однією загородою. І все ж не вистояли. Бо обри теж явили в тій січі не меншу, аніж вони, склавини, упертість. А ще винахідливість: не пробившись через заступ за дня, скористалися ніччю, розкидали, прибравши сторожу, вози при річці й хлинули в той пролом у склавинськім заступі всією комонною повінню.
Що сталося потім, не багатьом судилося бачити. Потявши всіх, хто був у таборі і трапив під руку, обри ані на мить не спинилися. Певно, за дня ще бачили і знали: це не ті скарби, на які заряться. Ті там десь, позаду погромленого табору, тож скористалися тим, що світало вже, і кинулись на пошуки полону, возів із скарбами. Хто — у найближчі ущелини між гір, хто долаючи не далі, як позавчора пройдену сплавинами путь.
Жаданого полону не відшукали на тій путі, зате з черговим заступом склавинів здибалися, за сим разом таким, що мусили стати й подумати, як пробитися крізь нього. А поки думали, склавини встигли здолати обхідну путь і заперти аварів у горах.
Коли Ателеві повідали про те, він не повірив.
— Того не може бути.
— Так є, привідцю. Склавини обійшли нас поза горами. Вони відходять від фессалоніки всією раттю, їх тут тьма.
— Звідки відаєте? Хто сказав таке?
— Схоплені нами склавини.
— Не правда то є. Лжа! Вас вводять в оману. Скільки тих, що стали заступом на путях до городця Сардика?
— Не відаємо.
— То довідайтесь! То, певно, з Склавинії надійшла слов'янам поміч. А поміч — не та сила, якої маємо боятися.
Метався, гейби загнаний у пастку звір. І вірив: не може бути, аби йому уготували тут найгірше. З ним он скільки воїв — шістнадцять турм. Чи такій силі можна заступити путь, чи таку стримає хтось і одним, і другим заступом? Змете, мов дитячу запруду на путі стічних вод... А проте не поривався вперед, ждав, коли прийдуть і скажуть:
“Правда твоя, хакан-бегу, тих, що заступили нам путь, мізерія. Ми зламаємо їм карк і тими турмами, що маємо при собі”.
Та ба, не об'являлися звідтам вістуни і не тішили приємними вістями. Іншого діждався хакан-бег: склавини, що прикривали полон, розступилися перед своїми тисячами, і ті, розгортаючись, лавами пішли на аварів.
Вибору не було. Мусив сідати в сідло й кликати за собою завжди готові відгукнутися на його поклик турми.
Долина, на якій зійшлися дві комонні сили, не була аж надто вже вузькою, дозволяла відходити, дозволяла й обходити супостата. Зате вийти з неї міг лише звитяжець. Всі інші путі заказані. За плечима в одних стояла повинїрість — будь-що відплатити аварам за пагубу так вдало Започаткованого діла, за плечима в других — зла Обида, та підступна манія, котрій усе дозволено, коли надумалася покарати. Захотіла затуманити привідці аварів легкою звитягою над склавинами мізки — затуманила, захотіла позбавити розуму, коли зважувався виходити й ставати в горах заступом — позбавила. Тепер і волів би Атель вчи нити обачніше, бути хитрішим і далекогляднішим, та дар ма. Один лишається вихід — стинатися, мати те, чого най менше хотів, — криваву січу.
Тривала вона день — і не явила звитяжця^тривала другий, третій — і знов не явила. На четвертий не хотілось уже й виходити на бородище. Бачив-бо: немає з ким. А вийшов та стявся, ні про що інше не думав уже: вистояти б до ночі. Вночі збере рештки і зважиться пробитися крізь один із заступів.
Небагатьом аварам поталанило випорснути із зашморгу, що накинули на пих склавини, — лише одиницям. Ателя ж не долічилися серед них, як не долічилися і чотирьох Баянових синів, що були під рукою в Ателя.
Коли ті, кому пощастило вихопитися з кривавиці, що спіткала їх у горах, прибули до решти аварських турм та оповістили привідців, яка пагуба спіткала родаків, терхани не

читати