Завантажити

соломину.
— Соліди справді не можемо зараз сплатити, хай потім, колись, а слона доправимо негайно.
Йому що, повелів та й забувся, радів, певно, що бодай цим відгедзькався від аварів. А чого коштувало його повеління підлеглим і найперше наглядачам, що мали доправити слона аж оп куди — за Дунай?
Говорили-радились і стали на одному: гнатимуть імператорів дарунок сухопуттю. Хай і довше правитимуться, зате більше буде певності, що доправлять.
І пішли зі слоном через усю Фракію, Мізію та Дакію до того місця між Дунаєм і Дравою, де стоїть великоханське стійбище. Забрали ті мандри не багато й не мало — всю решту літа і добрий шмат поліття. Погоничі й наглядачі не приховували втоми й полегшено зітхнули, коли впевнилися: таки доправили каганові заморську диковинку. А дійшло до передачі її на руки аварів, каган сам вийшов глянути. Вийшов — і стетерів, а далі й скривився бридливо.
— То це таке велике диво? Ведіть його назад. Коли я, каган, не бачу в цій потворі чогось знадного, вої мої теж не побачать.
— Зима не за горами! — силились урезонити погоничі. — Куди подінемося з сею твар'ю?
— Куди хочете, туди й ведіть імператорський дарунок, він мені не потрібний. Соліди хай шле, плату за пролиту на бородищах кров!
А плати не було та й не було.
“Милостивий володарю найбільшої в світі імперії, — вкотре уже нагадував Баян. — Чуємо та й бачимо, на полуночних обводах землі твоєї громадяться хмари: склавини гуртують силу, і неабияку. Дуже схоже, що знову підуть за Дунай із сім'ями, на поселення в землях твоїх. Як накажеш бути, що чинити з такими? Стати супроти них стіною чи одкрити путь, хай ідуть і селяться? Ходять між нас, як і між склавинів, пересуди, ніби землі Фракії, як і Іллірика, пустують після численних вторгнень та полонів, ніби твоя милість може й не перечити поселенню, коли воно буде мирним, без січ і татьби”.
Відповідь надійшла невдовзі і була категорична: ніяких поселень; всім, хто правитиметься за Дунай, заступати путь і повертати восвоясі. Коли ж не коритимуться, брати на меч і сулицю.
“Он як! — зле повтішався Баян. — На меч і сулицю склавинів беріть, плати ж як не було, так і немає”.
І не забарився з черговим посланням: “А як же буде з субсидією? Де наші сто тисяч?”
Внизу ж, ніби між іншим, дописав: “Люд візантійський подейкує, ніби імператор спить не на звичайному, з дерева, ложі, а на золотому. Чи не був би вія ласкавий явити щедрість свою й прислати каганові аварів бодай одне з таких лож?”
Видно було: у Маврикія ледве стає терпцю слухати аварського сла, котрий з якогось часу перебуває в Константинополі й доволі набрид уже з посланнями свого привідці. І все ж за цим разом у нього стає сили волі слухати, а вислухавши, стерпіти: покликав підлеглих і велів їм вдовольнити й цю каганову забаганку. Зате наступна і імператора вивела з рівноваги.
— Каган ваш занадто багато дозволяв собі! — вибухнув гнівом і кинув Баянове послання його слові. — Ніяких субсидій, тим паче в сто тисяч солід! Вісімдесяти не матимете, коли так!
Хто-хто, а Таргіт догадувався, що обурило Маврикія. В кагановім посланні до нього йшлося про те, що повелитель аварів передумав і повертає дароване імператором ложе. Одне, воно не таке вже ліпотне, хоч і золоте, а друге, що скажуть йому, каганові, турми і привідці турм, коли довідаються про такий дарунок? Сумніву немає: скажуть, каган проміняв своїх родаків на золоте імператорське ложе. Тож повертає його й нагадує: імперія мусить платити нарешті те, що обіцяла, укладаючи ряд. Коли того не станеться, авари візьмуть своє силою.
“Нелегко буде мені примирити тепер імператора з привідцею родів наших, — думав Таргіт, полишаючи Августіоя. — А мушу, на те посланий сюди”.
Усякий віруючий сподівається: віра його восторжествуе. Сподівався й Таргіт. Та даремно. Не того хотів Баян. Тільки-но почув з уст гінця, що сказав імператор ромейський иа його вимогу — сплатити обіцяне, повелів скликати турми й крикнув на всю широчінь ураженого серця:
— Авари! Нас знову обмануто! Чули, зновуї!
— У-у-у-у!!! А-а-а-а! І! — гриміли турми, знявши над собою бронь і погрожуючи нею. Лише ті, що стояли ближче до кагана, й могли второпати, хто обманув, в чому обмануто їх. Решта і так догадувалася а чи й наперед знала, тому й стрясала тисячоголосим криком не лише ближні, а й дальні околії.
— Діти мої! — підливав масла до вогню Баян. — Авари ми чи не авари? Доки ходитимемо у веригах ромейських і терпітимемо наругу? Один імператор зламав дане нам слово, потоптав нашу гідність і нашу честь, сказав, нам належить лиш те, що належить рабу за вірну службу, і другий те каже. Доки це буде? Коли і перед ким хилили ми голови? Хіба для того вибилися свого часу з турецької кормиги, аби завдавати себе в ромейську? Доста! Ми не раби їм, щоб ждати здобуте потом і кров'ю яко милостиню — з простягненою рукою. Не хочуть платити обіцяних субсидій, підемо і візьмемо їх силою. Були учора супостатами склавинам, нині станемо содругами й підемо на ромеїв спільною силою. Хай понуртують

читати