Завантажити

Чуйкевичева”,— почувся тихий, але виразний голос.
“Будь ласка, розкажіть нам, що знаєте про виїзд бувшого гетьмана Івана Степановича Мазепи. Куди і з якими намірами він від'їхав. Вичисліть, хто був при йому, і загалом, будь ласка, говоріть усе, як на суді”.
Мотря порушилася на ліжку. “Знаю, коли гетьман від'їхав, бо при від'їзді його з двора була, а на решту питання дозвольте мені не відповідати”.
Князь Меншиков посунувся зі своїм кріслом в напрямі Мотриного ліжка.
“Я, ласкава пані, не дикун, знаю, якої вважливості гідна жінка тої “кондиції”, що ви, та ще недужа. Але бувають випадки, коли ця чемність мусить уступити перед обов'язком. Мій обов'язок — вимагати від вас точної відповіді на раз поставлене вам запитання”.
“А мій обов'язок, князю,— мовчати”.
“Позвольте пригадати вам, що тут не салон ясновельможного пана гетьмана, а тільки судова кімната, значиться, місце, котре нас звільняє від кавалерських, так милих нашому мужеському серцю обов'язків супроти гарних жінок, вкладаючи на нас натомість єдиний та важкий обов'язок пильної і вірної служби нашому панові й повелителеві, його величеству цареві”.
Мотря знову примкнула повіки й лежала в ліжку, як у саркофазі. Байдужим був для неї цей суд, байдужим — князь Меншиков і ціла тая трагікомедія.
Хоть сонце піднялося високо, в залі тьмилося від димів, що повисли над містом. Здалеку чути було луск сокир. Це в гетьманському саді стинали щонайкращі, найрівніші дерева на гострі палі для непокірливого козацтва.
За кожним ударом мертвецьки-бліде обличчя Мотрі здригалося, ніби це її били.
Скорін мовчки дивився на носи заболочених чобіт, наче вперше їх бачив і ніби дивувався, чому вони такої, а не іншої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свій звичайний вираз, бездушніло. Тільки очі горіли, тільки в них малювалася та внутрішня боротьба, котру Скорін провадив з собою. Його руки лежали спокійно на колінах, але й вони за кожним ударом сокири ледве помітно здригалися. Нікого більше не турбувало те, що діялося поза стінами цього дому. Колесування, всаджування на палі, припікування залізом — вони до того привикли. А вже відрубування голів або вішання — це прямо річ природна, без якої годі собі уявити життя. Як же без того і вдержати “подлий народ” в границях приличності? Навіть шляхетно уроджений чоловік мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жінки, хто Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах війни, та ще в такому небезпечному краї, як Україна!
Ніхто об тім не думав. Думали, коли світлійший покінчить діло з Мотрею. Наскучило. Жінка вона гарна, то правда, і значна, донька Кочубея, але годі навіть з такою красунею возитися, як кіт з оселедцем. Або кажи, або хай з тобою батіг говорить.
Офіцери лихі були на Меншикова. Сподівалися сенсації, а тут ніщо, сіро, як цей пізноосінній день. Охочий до спання майор всувався у фотель, долішня щока обвисала йому, очі маліли й уже мав знову задрімати, як нараз почув якийсь луск і дзенькіт острог. Це світлійший посунув фотелем і, стаючи над ліжком Мотрі, цідив крізь зуби: “Ви, Мотре Василівно, мабуть, привикли до своїх козацьких судів, а в нас вони інші. Я з вами довше цяцькатися не можу. Або кажіть, або зачну говорити по-руски. Чула?!”
І він тупнув ногою, як на солдата. Скорій порушився на кріслі, підскочив, але запанував собою і сів назад.
“Чого сердишся, князю?—відповіла спокійно Мотря.— За тобою право й сила переможця, за мною тільки право людини, а вся моя сила — мовчання. Чого хочеш від мене? Хочеш карати — карай, я готова. Посилай мене на смерть, але не вимагай того, чого я ніяк зробити не можу”.
Лагідна, переконуюча мова Мотрі заспокоїла князя. Він усе ще не тратив надії, що довідається дещо від неї. Про зносини Мазепи зі шведами — ні, бо, може, вона того й не знає (Мазепа не дурний з такими тайнами звірюватися перед жінками), але все ж таки повинна вона сказати, котрі старшини перейшли з гетьманом і чи забрав він усі інсигнії з собою, чи деякі залишив у Батурині і де. Хоч те повинна йому сказати. Що ж це за тайни? А для нього все-таки важливо знати одне і друге, та ще з її уст. Гетьманські інсигнії — не що-будь. Поминаючи їх реальну вартість, вони при виборі нового гетьмана гратимуть велику роль. Інсигнії в очах “подлого народу” — це святощі, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати.
Він погладив вус, притягнув крісло до її ліжка і почав іншим голосом: “Ну, так. Я бачу. Ви потрапили, так сказати, у важкі обставини. До того недуга. Але, гадаєте, легко мені допитувати таку гарну, таку шляхетно уроджену пані і виставляти себе, як людину грубу, неедуковану. Зрозумійте мене. Покиньте ви всілякі упередження і говоріть зі мною, як з чоловіком. Годі ж мені записати в протоколі, що ви не сказали нічого. В якім світлі показав би я себе перед царем. Ні, ні, Мотре Василівно, повірте ви слову моєму, я вам лиха не бажаю, я навіть готовий постояти за вами. Скажу:

читати