Завантажити

до вікна. Відчинив його і плеснув у долоні. “Кілька людей тут!”
До зали вбігло кілька рейтарів.
“Того тут на паль!” — наказав світлійший, показуючи блискучою від брильянтових перстенів рукою на те щось, що лежало біля дверей.
Підняли й винесли геть.
Хтось хотів замикати вікно. Меншиков не велів. Хай провітриться.
В залі, хоч як вона була простора, діймаво, аж млісно, чути було людський піт і кров. Крізь вікно влилося холодне повітря. Але разом із ним з міста стали напливати дими, свіжий згар і людське голосіння. І світлійший велів-таки зачинити вікно.
Члени суду приходили до себе. “Фу, чорт! — нарікали на сердюка.— Проклятий хохлай, геть мені подряпав руку”.
“Який народ!”
“З ними по-людськи годі. Огнем їх і залізом”.
“Ніякого послуху не знають. Івана Івановича так у черево штовхнув, що в ньому аж загуділо. Може, й бебехи відбив”.
“Можливо. Та ж то звір. Росте, як степове бодяччя. Нікого не боїться. Ніякої дисципліни ці прокляті черкаси не знають”.
Майор Іван Іванович сидів у своїм фотелі, згорблений, скулений, тримався руками за черево і — то жовк, то зеленів. Нишком поглядав на світлійшого і не смів нічого казати.
Світлійший ходив по залі, як по клітці тигр. Заложив руки за спину, понурив голову, як би нею збирався розбивати мур. Груди його підносилися високо і скоро, аж побренькували ордени.
“Фу, чорт!”
Зала принишкла. Князь сердився. Офіцери знали, що не на них сердиться князь, а все-таки страшно. Невиспані, голодні, як собаки після довгих ловів, почували в душі злість і злобу до світлійшого, проклинали його невгаваючу енергію, але ніхто з них не важився виявити назверх найменшого сліду отсього невдоволення. Навпаки, кожний готов був усміхатися солодко або робити поважну, ділову міну, відповідно до того, що буде потрібне. За вічним і повсякчасним страхом забували про інші почуття.
Князь сердився! Одинока турбота, що він рішить.
І князь рішився.
Після доволі довгого проходу вернув на своє місце. Але не сідав. Стояв за столом, поклавши на нього обі свої перстенями блискучі руки.
Голову задер, ніби зазирав кудись далеко. Ніздрі роздувалися, як у звірюки, котра вітрить криваву поживу.
Офіцери спідлоба глипали на нього. Дух запирали в собі.
“Господа! — почав світлійший.— Мені бачиться, ділу нашому кінець”.
Господа відсапнули. “Славити Бога”,— говорив кожний в душі.
“Казус, котрого свідками були ми перед хвилиною, настільки жахливий своєю неймовірною сміливістю і настільки проречистий, що я не потребую довго розводитися над ним. Кожному з нас ясно, що тії люди нерозкаяні”.
“Авжеж, авжеж”,— зашепотіло кругом.
“У мене діла повні руки. А врешті я теж чоловік. Я не з заліза. Не можу більше жертвувати собою, як можу”.
“Авжеж, авжеж”,— притакували йому.
“Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотів зворушити їх совість і промовити до розуму. Та куди!”
“Куди — куди!” — притакував весь стіл.
“Так тоді...—тут світлійший потер лівою рукою чоло, хвилину помовчав, ніби остаточно рішався,— так тоді,— він підняв голову ще вище і, звертаючись до придворних рейтарів, гукнув: — відчинити двері нарозтвір. Вікна теж, усі, усі!”
Рейтари в одну мить сповнили його волю. Зала наповнилася димом, шумом, гуготом, усіма голосами, що неслися від міста. Офіцери піднялися зі своїх місць і повернулись, хто в напрямі дверей, хто до вікон. Крізь двері й вікна видно було живий вінок людей, покалічених, окервавлених, що стояли на зимні, пов'язані мотузками, ременями, навіть ланцами від возів, а за ними мур московських солдатів з шаблями й рушницями.
Були там сердюки, хоч немилосердно-скатовані, а все ж здорові, рослі, горді, були й старі, ремісники, міщани, привиклі до почестей та пошани від своїх і чужих, були хлопці-недолітки, котрі за честь собі мали стояти поруч своїх батьків і дідів у тій важкій не по їх віку і силам пригоді. Всі вони дожидалися справедливого присуду царського за те, що хотіли сповнити свій обов'язок супроти рідного міста й гетьмана свого.
І цей присуд вони почули.
“Бунтарі, хами, ізмєнніки! — гукав на них Меншиков не своїм голосом, високим, як свист, і пронизливим, як скрип колеса.— Розбишаки, злодії, горлорізи нерозкаяні, я вас навчу, собаки, як супротивлятися найвищій волі царській і як зневажати мене, представника царської влади. Почуєте ви силу мою, що правнукам вашим відпаде охота до усякого бунту і зради, що ваші будуть зриватися зі сну, а жінки прес... ваші родитимуть уродів на світ. Черкаське кодло мерзотне, ви, ви...— і він, виведений із рівноваги, підскакував, бив кулаками по столі і приступував чобітьми, аж побренькували остроги.— Я вас, сукиних синів, заставлю так умирати, як не вмирав ще ніхто на світі, що від того дерева повсихають і земля зробиться неродючою надовго. Я ваше зрадницьке гніздо переверну догори коренем, зруйную, рознесу, щоб і сліду не

читати