Завантажити

почав, ніби про якесь байдуже діло.— В гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну”.
“Мотрю Кочубеївну?” — мало не крикнув князь.
“Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь-хто!”
“Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві”,— поправив Скорін.
“Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу,— замахав руками князь. Але по хвилині задуми признав.— Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто така Мотря”.
“З гетьманом за Десну не пішла”.
Меншиков хитро всміхаючись, глянув на Скоріна. “Advocatus diaboli”
“І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дещо скаже”.
“Сумніваюся”.
“Побачимо”.
І вони увійшли в двір.
 
НА СУД!
Світлійший на скору руку склав суд. І Скоріна покликав туди. Той відпрошувався, як міг. Нічого гидкішого і більш противного не було для нього, як такі суди. Судити й карати людей за те, що боронили свою справу,— де тут провина? де предмет злочину?..
Не йти, не йти туди за ніщо в світі. Прямо сказати: “Судіть мене або карайте смертю і без суду. Не піду!”
Але за кожним разом він почував кривду, яку зробив би Мотрі. Лишив би її самою. Як би там не було і що не сталося б, а все-таки біля неї буде він і може прийти такий момент, коли він їй допоможе. Як треба — поїде до царя, представить річ. Як попасти на добрий настрій царя, то можна і його переконати.
І Скорін пішов на суд.
До його голови ніби хтось молотками валив. По тілі лазили мурашки, млоїло. А тут він — вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати — полковник!
Повів рукою по чолі, протер очі, поправив чуб і мовчки сів за стіл.
Почував на собі хитрий погляд світлійшого.
“Тобі, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться”.
“Так, князю, негарно я себе почуваю”.
“Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат. Потерпи!”
Світлійший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Від нього заносило навіть пахощами Фрізона з вулиці Сан-Онор. Мав начіпані всі ордени й відзнаки, котрі теліпалися на його вузьких грудях і мигтіли за кожним поворотом його неспокійної фігури.
Інші члени того так званого суду тримали себе менш більш як звичайно, себто ставилися байдуже до діла. Хіба не все одно, чи когось там ударять десять, чи двадцять разів, чи будуть припікати огнем, чи прямо покладуть на колесо або застромлять на паль? Буде, як скаже світлійший. На те у нього й інструкції царські — а вони, що таке вони? Покликано тільки для більшої поваги, так сказати,— для прикраси. І панове судді перекидуються очима. Питають один одного, чому світлійший не починає діла. Скоріше почне, скоріше закінчить. А світлійшому якраз захотілося думати.
Стоїть при вікні і дивиться на зруйноване місто, не так, як дивився колись Єремія, о ні! Йому нагадуються імператори римські, Сціпіо на звалищах Картагіни, Цезарове veni, vidi, vici,— він пригадує собі всілякі замітні вислови завойовників світа. Хотілося б і йому, Меншикову, щось такого незвичайного сказати, та нічого на гадку не приходить. Мабуть, тому, що гадка його цілком реальними шляхами мандрує. У нього багато діла. Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тільки гармати, зброю, припаси амуніції, але також якнайбільше грошей, срібла, дорогого посуду й іншого добра, і треба вивозити так, щоб найбільше до його комор попало. Та ще й не малу турботу має світлійший із-за того, щоб якнайосновніше прослідити Мазепину зраду, в повний ріст розкрити цю історичну подію. Хай побачить Петро, що поки булави не носитиме його чоловік, хоч би, приміром, він Меншиков, поти Україні нема що довіряти. Що казать — багато турбот у Меншикова! Ось, приміром, він не може вирішити, як йому забиратися до Мотрі,— гостро чи політичне. Петро Павлович казав, що вона хвора. Коли б справді не вмерла? Може, цар схоче спокутувати кривду, заподіяну Кочубеєві, нагороджуючи його жінку й дітей, так тоді треба, щоб і Мотря жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що знає про Мазепину зраду, а знає вона, мабуть, більше, ніж інші.
Крізь вікно побачив світлійший тих, що їх мали судити,— козацьких старшин і знатніших міщан, яких, здобувши город, вхопили зі зброєю в руці. Стояли або прямо лежали, бо вже не мали сил стояти, перед рундуком, порубані, скривавлені, до людей неподібні.
Милосердитися над ними? Ні, такого почуття князь Меншиков не припускав до свого серця. Не сміє! І Меншиков крізь вікно дав знак, щоб підводили підсудних.
“Починаємо!” -— сказав, приступаючи до стола.
Всі відіткнули, ніби їм легше, зробилося. Скоріше почнемо, скорше закінчимо.
Біля дверей стояли два високі солдати, здорові, кремезні, з шаблями наголо.
Меншиков кивнув головою, і один з них відчинив двері, переступив поріг і

читати