Завантажити

“І писати”,— додав сердюк.
“Так тоді понімаєш, яка провина за тобою і яка тебе кара чекає, коли не повинуєшся моєму наказові”.
“Ніякої провини я за собою не чую”.
“Як?” — гукнув світлійший, визвірюючись на нього.
“Не чую ніякої провини за собою”,— повторив спокійно сердюк.
“А супротивлення волі його величества царя! А те, що тебе з оружжям у руці зловили! А твої “дерзкі” відповіді на суді!”
Сердюк мовчав.
Один із суддів піднявся: “Ваша світлість позволять доложити собі, що я цього чоловіка впізнав. Він “дрався”, як чорт, коли ми входили в замок. Не знаю, скільки наших людей зарубав. Він мого коня поранив, на мене напирав, це я його обезоружив”.
Меншиков дав знак, і офіцер присів.
“Що ж ти на це?” — спитав сердюка.
“Я козак. Моє діло слухати наказів старшини. Не здаватися, а битися”.
“Ти знав, що гетьман зрадив, що його накази, значиться, не обов'язують нікого, чого дрався?”
“Про ніяку зраду я нічого не чув, для мене гетьман — це гетьман і — край”.
Меншиков скипів. Сміливі відповіді козака доводили його до нестяменної злості, але, з другого боку, в нім все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навіть у найжорстокішому серці на вид хоробрості.
“Гарно,— казав князь, поправляючи на своїх грудях ордени.— Гарно. Ти, значиться, слухав свого начальства, бо не знав, що воно незаконне, що, зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну підставу. Але тепер, коли я тобі це обвістив, ти обов'язаний покоритися і виявити нам, що знаєш про зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здішнього сотника син, ти, мабуть, знаєш не одно, чого звичайні чорняки не знають”.
“А саме?” — спитав тим самим байдужим голосом сердюк.
“От хоч би, де заховані гетьманські клейноди”.
Сердюк розсміявся вголос: “А хіба ж я їх ховав? А хоч і сховав би, так, гадаєте, скажу? Не на такого напали, ні, ні! — Махнув здоровою рукою.— От і придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди”.
Та ще він не вимовив того, як офіцер, що перед хвилиною хропів на своїм фотелю, прискочив на нього: “Хахло! Мужва! Як ти смів? Як ти, сукин син, смів відзиватися так до його світлості князя?” — І, не надумуючись довго, замахнувся на нього. Удар був сильний і болючий, бо офіцер уразив сердюка в болючу руку. Той затиснув зуби, блиснув, як вовк, очима і, теж не надумуючися довго, здоровою рукою відбив удар так сильно, що офіцер похитнувся і полетів геть під вікно. Рейтари вхопили козака, скрутили йому руки назад, він відбивався ногами. Офіцери кинулися на нього, з шаблями. Тільки Скорін сидів, білий, як стіна.
Ним трясло, як у пропасниці. То вставав, то присідав знову, ніби не міг рішитися, що йому робити. Таке знущання противилося його почуттю людяності і справедливості. Хотілося встати, махнути рукою на все і йти, куди очі понесуть. То знову ніби хтось радив йому, кинути шаблю під ноги світлійшому і сказати, що він згідний бути вояком, але не катом. Був навіть мент, коли Скорін хотів скочити на порятунок сердюкові. Але всі ті хотіння являлися тільки відрухами не зіпсутої ще до останку душі, відрухами так дивними й не згідними з життєвим досвідом, що Скорін не міг зважитися на те, щоб перевести їх у діло. Закусив зуби і дивився, ніби не при умі. Бачив, як катували парубка, як він пручався усім тілом, відбивався ногами, кусав і як все ж таки остаточна піддавався перемозі. І пригадалися Скорінові всі жахливі картини минулої ночі: той солдат, що відрізав голову дитині, щоб не розірвати шнурка перел, тії рейтари, що трупів добували з гробів, щоб поздирати з них трухлі вбрання і золотом перетикані пояси. Пригадалися порозчереплювані голови й повипускані з черев кишки, і Меншикова кінь у червоних панчохах, і ті трупи, що хиталися на гілляках, як мішки,— все, все! і — Скорінові зробилося так гидко, так скучно, так нудно на світі, що не хотілося вже нічого, лише, щоб раз покінчити з тим усім. Годі довше, годі! Але в його свідомості, десь глибоко на споді, як іскра в попелищі, жевріла ще одна гадка: що буде з Мотрею? І її покличуть на цей суд, стануть питати, знущатимуться над нею. Не дожидати того, не бачити! — протестувала душа, але останки розуму казали витримати, щоб там і не було. І Скорін бачив, як князь Меншиков зірвався зі свого місця... Який же він смішний, дарма, що гарний. Як він підстрибує, мов лялька на шнурку, як кумедно розвіваються поли його зеленого кафтана, показуючи червону підшивку й білі шкіратяні штани з великою латкою на заді. Яке воно жахливо-смішне отсе ціле життя!
“Панове, на місця! На місця, панове!” — гукав світлійший на членів високого суду, котрі возилися біля дверей з сердюком, як з ведмедем собаки.
Почувши голос вождя, розскакувалися, поправляли кафтани, ордени, волосся і вертались на свої місця. Біля дверей стояли рейтари, а між ними лежало щось безобразне, окервавлене, теж гидке, підскакувало в судорогах передсмертних і постогнувало важко.
Князь Меншиков підступив

читати