Завантажити

за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака, зі зв'язаними руками. Ні рангу, ні заможності не можна було по нім пізнати. Одіж порвана, волосся скуйовджене, весь, ніби його з колеса зняли.
Стояв, потупивши зір. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий.
“Ти хто такий?” — спитав Меншиков, голосом мало що не байдужим, і запитаний назвав своє ім'я і полк, в котрім служив, і ранг.
“Твій полк з гетьманом Мазепою за Десну пішов. Чому ти тут залишився”.
“Не весь мій полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, і я з нею”.
“Значиться, окремі доручення дістав. Які вони? Кажи!”
Той мовчав.
“Говорять тобі, щоб ти виявив, які доручення від Мазепи дістав!”
Мовчав.
“Глухий? Востаннє питаю тебе по-людськи, скажи, які доручення мав від гетьмана-ізмінника, і остерігаю тебе, що його величество цар — (тут суд піднявся з місця, постояв хвилину і назад сів),— його величество цар казав милувати тих, що виявлять жаль і покаються. Їм будуть повернені їх ранги й маєтки, їх буде нагороджено новими, куди ще більшими, а тих, що триватимуть у великому, досіль нечуваному в нас гріху, ждуть кари жорстокі і смерть... Говори!”
Мовчав.
“Говори!”
Жертва глянула на своїх мучителів поглядом, в котрім була злість, ненависть і погорда, але не було каяття.
“Чого ви знущаєтеся наді мною,— сказав голосом рішучим.— Карайте, я вам нічого більше сказати не маю і не скажу, так мені, Боже, допоможи во Тройці Твоїй святій!”
Меншиков нервово порушився на кріслі. “Вивести його геть! — гукнув на Солдатів.— 3 пристрастієм питать. Скотина! Гадає, маю час на довгі розмови. Тю! Там ось скільки стоїть. Коли ж я скінчу, як з кожним стану вести такі розговори. Тю!”
Солдати відчинили двері і хотіли за руки вести козака. “Лишіть. Не доторкайтеся до мене. Сам піду, знаю куди”.
 
* * *
Меншиков нервував. Уявляв собі, що після всіх тих жорстоких звірств, яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як віск, і що виспівають, як пташки, все, що тільки знають про Мазепу і його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо і з дальшими буде такий клопіт, так до чого цей суд? Краще їх без суду сколесувати, почетвертувати, повсаджати на палі. Вже мав дати такий наказ, коли пригадав собі, що треба ж цареві послати якийсь матеріал про Мазепину зраду, треба ж із тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч тільки натяки якісь, а — треба.
І Меншиков звернувся до наймолодшого з офіцерів:
“Вийди, Осипов, на рундук і промов до них. Ти вмієш їхньою мовою балакати. Промов ]м до розуму і до совісті. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин синові балакав, тому сотникові собачому, щоб не треба кожному зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка-цар — (всі встали і знову присіли),— що цар, у великій милості своїй, як справедливий монарх-самодержитель, усім їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль і покаяніє і як скажуть усе, що знають, тут переді мною, перед його світлістю князем Меншиковим, мов на сповіді святій. Хто ж і далі триватиме в відомому хохлацькому упрямстві, котре на ніщо нікому й так не здасться, хай знає, що ждуть його такі жорстокі муки, про які ніхто ще досі й не чував. Іди!”
Офіцер вийшов, і за хвилину чути було, як він українською мовою повторював наказ Меншикова, ніби диякон апостола читав.
Один із суддів, розсівшися вигідно в фотелі, похилив голову на груди і захропів.
Меншиков глянув у той бік і зірвався з місця. “Милостиві господа! — гукнув.— Перед нами діло великої ваги, так сказати державне діло, а ви спите, як на запічку баби. Того я ніяк не стерплю”.
Сплячий офіцер не чув. Тепло і м'який фотель вколисали його до сну. Навіть усміхався крізь сон. Це ще гірше дратувало світлійшого.
“Розбудити його!”
Сусіди штовхали сплячого офіцера, але той відганявся від них і далі хропів. Аж хтось-таки доволі дошкульно штовхнув його в бік і він очуняв. Розікрив повіки, глянув, лице його скорчилося, очі закліпали і він, побачивши в чім діло, став виправдуватися. Кілька ночей не спав, продрог, а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Виправдовувався.
Світлійший сів у свій фотель і гукнув: “Подавать там!”
Впровадили молодого сердюка, рослого й гарного. По вбранні, хоч подертому та з гарного матеріалу, і по рухах, певних себе, складних, видно було, що це не простого роду дитина. Тільки руку мав обв'язану аж по саме рам'я. Крізь тую наскоро наложену перев'язку проступала кров.
Мабуть, не легкі були рани.
“Ти хто такий?” — спитав Меншиков, дивлячись грізно на нього.
“Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син Олексія, сотенного писаря тутешньої сотні”.
Говорив голосно і певно. В його голосі не почувалося ні жалю, ні тривоги.
Меншиков нахмурив брови: “Значиться, ти чоловік не простий, може, навіть читати вмієш”.

читати