Завантажити

“Я, Мотре Василівно, тільки людина”.
“Бути людиною в теперішніх часах — це найбільше геройство. Але, бачите, і мені хочеться бути, як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумійте мене. Я з Батурина втікати не можу і не хочу. Хочу тут спокутувати свої гріхи... Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам”.
Сказала це так, що Скорін не смів більше ні слова відповісти. Побажав спокійної ночі, вклонився і вийшов.
 
* * *
Скорін вернувся до вартівні.
“От тобі жінка!”
Відіпняв шаблю і кинув капелюх на лавку.
“Значиться, нічого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть, розгадає колись чоловік, тільки свого призначення — ні”.
Сів і голову опер об стіну. Дивився у вікно.
Сніг ліпив. Ніби завзявся вибілити Батурин. І добре. На рано не буде видно тих калюж крові, мозків, кишок, того всього, від чого робиться чоловікові гидко, аж млосно...
В голові йому шуміло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батурині тихло. Батурин не ревів, лише гуготів глухо.
“Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили — кати”.
Несвідомо ноги згиналися в колінах. Кляк, голову похилив на стіл і, як над могилою, в котру тільки що спустили покійника, став шептати молитву: “...вічний упокій даруй, Господи, представшимся рабам твоїм... вічний упокій… вічний упокій”. Втомлена думка ніяк не могла відірватися від тих слів, не міг спромогтися Скорін на те, щоб піднятися і положитися спати, хоч було вже так пізно...
Благовістилося на день.
ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ
“Петре Павловичу!” — гукав знайомий голос.
“Петре Павловичу!” — і хтось шаблею грюкав до вікна.
Скорій глянув — світлійший.
Зірвався, припняв шаблю, натягнув на голову капелюх і вискочив із вартівні.
Побачив Меншикова на чорному коні, за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Все невиспані, але не бліді, а рум'яні, очі світилися, як у вовків.
Скорін глянув на Меншикова й перше, що зауважив, це був прегарний карий кінь, по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його по гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.
Рукавиця теж була більше червона, ніж біла.
“Кат,— майнуло Скорінові через голову.— Кат”,— хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили.
Але якраз тим прикріше вражала тая кров і злюща усмішка на його гарних, немов до цілування сотворених устах.
“Здорові були, Петре Павловичу!” — сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.
“Здоров'я желаю вашій світлості”,— глухо відповів Скорін. Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хто зна, чи завтра не стане він любимцем царя).
Скорін з відразою всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.
Світлійший зіскочив з коня, подав його своєму ад'ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.
“Промести стежку!” — гукнув світлійший на солдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку.
“Як же тут? — питався.— Усмирили?”
“Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мародерство”,— відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слові.
“Мародерство? — повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою.— Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну... А з Мазепиних людей не застукали нікого?”
“З Мазепиних людей?” — і Скорін задумався.
“Так. З людей ізмєнніка Мазепи”,— повторив князь.
“На жаль, ні”.
“То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?”
“Бо він повісився”,— відповів Скорін.
“Сволоч! — гукнув князь.— Сволоч. Завтра накажу питати трупа”.
Скорін видивився на нього.
“Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути”.
Скорінові мурашки полізли по спині.
“Що ж ти на це?” — питався князь.
“Консеквенції в такій процедурі не бачу”.
“Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше”.
“Гетьмана,— почав,— маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути”.
“Ха-ха-ха! — зареготав князь.— Філософуємо, полковнику, філософуємо. А ми не філософи, лише вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні консеквенції”.
Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.
Там лежала Мотря.
“От я й забув вашій світлості сказати,—

читати