Завантажити

осталося з вашої поганої породи. Я вас провчу!”
Офіцери стояли, витягнені, як струни. Ніхто не поворухнувся. Солдати задеревіли. Лише котрийсь із козаків не втерпів.
“Та й розходився як! —промовив до свого сусіда.— Верещить, мов на пуп”.
Світлійший зачув цей шепіт. Це його роззвірило ще гірше.
Відсунув стіл, перевернув свій фотель, вискочив крізь двері та з шаблею кинувся на безборонних.
Офіцери вжахнулися. Могла зчинитися різня, котрої висліду годі було передбачити. Розуміли, що ніяк їм оставатися безмовними свідками такого “інциденту”. Хтось кинувся у двері. За ним побігли й інші. Оточили князя: “Ваша світлосте, позвольте вам сказати, що ті хами негідні гинути з вашої достойної руки. Лишіть це діло “палачеві”. Вони на таку честь собі не заслужили”.
Світлійший отямився. Але все-таки ніяк не міг заспокоїтися. Велика відповідальність за батуринське діло, непевна політична ситуація, важкі втрати в людях під час облоги, все воно схвилювало князя, утратив тую владу над собою, яка була основою його дотеперішніх незвичайних успіхів. В таких моментах Меншиков робився іншою людиною. Тонка, хоч блискуча поволока легко набутої культури й товариської оглади облітала з нього, і світлійший князь виявляв первісні інстинкти підмосковського громила-кулачника. Стуливши п’ястук, штовхав ним старців у груди, підбивав бороди, що аж зуби скреготіли, плював у лице: “Ви ж які! Падло! Тю!”
Жертви княжого гніву безмовним поглядом дивилися на нього. Але ні один не упав на коліна і не благав пощади. Охопило їх нестяменне завзяття, зимне, як сталь, і тверде, як криця. Всі вони з погордою дивилися на свого дикого переможця і як бажали ще чого, то хіба, щоб найскорше відійти від нього. Те хохлацьке завзяття дратувало Меншикова до останку. Безмовність жертв відбирала в нього ту звірську насолоду, яку мучителям дає жах і тривога мучеників.
“На коліна! — гукнув.— На коліна!”
Та ніхто перед ним на коліна не впав, хоч солдати штовхали козаків ззаду — хотіли їх сокрушити.
Князь повів очима по натовпі, скочив, як тигр, і, вхопивши лівою рукою за груди якогось сивоголового старця, правою рукою став його бити по голові, по висках, по лиці.
“Не смій! Лиши! Лиши!” — зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок продирався крізь натовп.
Він розірвав ланцюг, котрим були зв'язані його руки і, побренькуючи ним понад головами натовпу, кричав: “Це мій батько! Не смій!”
Меншиков відскочив, подався у двері, солдати загородили дорогу до сходів, офіцери оточили князя.
“На паль його! — гукнув світлійший.— Сейчас на паль. Тут перед брамою. Беріть!”
Рейтари кинулися на парубка. Почалася борня.
“Живим не дістанете мене!” — сказав козак, вихоплюючи штик і пробиваючи себе.
“Щотретього — на паль, щочетвертого — колесувати, інших повісити, як собак,— наказував світлійший.— Нікого не щадити. Хай чують, що вмирають, стерво вонюче!”
Цей наказ заспокоїв його. Вийняв хустку, обтер лице й руки.
“Мишка тут!” — гукнув.
З-поміж солдатів висунувся мужчина середнього росту, віспуватий, з маленькими, ніби заспаними очима, з солодкою усмішкою на широких, мов напухлих від ужалення оси, устах. Короткі ноги, довгі руки й високо підняті широкі рамена робили його подібним більше до горили, ніж до людини. Це був найвправнійший з мучителів у цілій армії князя Меншикова. Людина дійсно без серця і, здавалося, навіть без розуму. Робив своє діло цілком спокійно, зимно, тупо, без ніякого вражіння, усміхаючися заодно.
“Чого ж ти стоїш? — питався його князь.— Числи! Щотретього — на паль”.
Мишка рахував: раз, два, три — і щотретього відводив на бік.
Їх оточили солдати і повели липовою алеєю за браму. Ніхто не повернувся, ніхто не попрощався з ними. Пощо? Незабаром зустрінуться з ними там, де нема ні болю, ні терпіння, ні світлійшого князя Меншикова.
Мишка став знову числити: “Раз, два, а третій уже пішов...”
“Числи тих, що осталися”,—вирішив князь, і Мишка числив.
Четвертих відвели на подвір'я.
 
* * *
“Можемо йти, господа” — звернувся князь до своїх офіцерів, і вони вернулись у судову залу.
Князь велів позачинювати вікна і двері.
Ним трясло. Продрог і нервував.
Скорій сидів біля стола, блідий, тер рукою чоло.
“Ти, Петре Павловичу, тут?” — спитав князь, побачивши його.
“Я, князю, тут”,— відповів Скорін, щоби щось відповісти.
“Не цікавишся ділом?”
“Не здоровиться мені”.
“Діло вельми цікаве, правда, панове? Знаєте, такого цікавого діла я в своїй практиці не тямлю. Їй-Богу”.
Він тер руки і ходив по залі. Коли був схвильований, то не міг усидіти на місці, а до того привик, що й цар так бігав, коли розсердився.
“Кожне зухвальство має свою границю, в хохлів воно безграничне”.
Світлійший вдавав, що він спокійно і по-діловому дивиться на річ.
“Уявіть собі, яке упрямство, яка

читати