Завантажити

офіцерських кругів. І на козацьких старшин могло погано вплинути. Треба, значиться уговкати цього дивака-фантаста, тую перевернену голову...
“Петре Павловичу, чого тобі? — ну скажи, чого тобі?” — спитався лагідніше.
“Князю, це жінка! Пошануй її горе, доволі того знущання”.
Князь Меншиков глянув на Скоріна пронизливо, довго і кивнув на драгунів рукою.
“Винести її геть, до найдальших кімнат! Вартових приставити до дверей. Під вікнами також. Нікого не впускати, крім матері. Чекати дальшого розпорядку”.
Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вікна.
Тарабанив пальцями по шибках і дивився в напрямі в'їздової брами. Там виростали палі один біля одного, і на них вилися в муках люди.
“Бунтарі!” — вицідив Меншиков крізь зуби і повернувся на залу.
Скорін усе ще стояв.
“Чого тобі, ну чого тобі, Петре Павловичу? Ти, мабуть, з глуздів збився. Пора отямитись. Причарувала тебе хохлачка? Офіцер, полковник! З потомственних дворян!”
Скорін мовчав. Але вуста його дрижали від множества слів, котрі тиснулися на них з глибин душі.
“Ти ще торчиш?” — і Меншиков підступив до нього. Глянув і згордливо всміхнувся.
Чув, що небезпека минула. Тепер залишалося підскочити, замахнутися і грімким поличником покінчити цей дивний інцидент. Але княжа рука не підіймалася на цей божеський архітвір. Заложив руки в кишені й пустився кругом стола.
“Господа офіцери,— казав,— так бути не може. Я знаю, що війна роздратовує чоловіка до краю. Але на те ми офіцери, щоб панували над собою. Хто хоче побіджувати других, мусить в першу чергу побідити себе. Жадаємо дисципліни від солдатів, а самі її не вміємо тримати, чого доказом нинішнє поведення Петра Павловича. Чоловік здоровий і при повному умі чогось такого ніяк зробити не може..!”
“Князю!” — пробував його перебити Скорін, але князь обернувся наглим зворотом, став .біля стола, ліву руку опер на нім, а праву випрямив в напрямі дверей. “Проч мені з очей!” — гукнув, аж усі, що були в залі, присіли і зі страху дух у собі заперли.
Розуміли, що це рішаюча хвилина. Дві вдачі, два світи стиралися з собою. За одним була правда, а за другим — сила. Один боровся за право людини, другий — за право поневолювати її... Котрий з них побідить?
Скорін випрямився, як струна, кинув собою вперед, зробив два кроки в напрямі стола і став:
“Князю! Так далі не можна. Доволі того, доволі!”
“Проч!” — повторив князь, показуючи далі на двері.
Скорін глянув на князя поглядом повним жагучої погорди, повернувся і — вийшов.
Ніхто не дивився за ним. Всіх очі прилипли до блискучої від брильянтових перстенів руки світлійшого. Тая рука в міру того, як Скорій наближався до дверей, опускалася все нижче. А коли двері замкнулися за Скоріном, упала на стіл.
Князь Меншиков відітхнув свобідніше.
Побіда була за ним.
Сів і почав щось писати на листах грубого, зеленавого паперу гусячим пером, карлючками, котрі придумав для власного вжитку.
В залі було так тихо, що чути було стогони колесованих на подвір'ї людей і рев насаджуваних на палі сердюків.
Нараз усі підскочили на своїх місцях. Князь також. Його перо, як леміш, що вихопиться з руки ратая, заскребло на папері, залишаючи за собою чорну борозну й кілька цяток, мов кілька грудок викиненої з борозни землі.
Хтось вистрілив. І то недалеко. В перший мент здавалося, що в залі.
Вбіг драгун. “Ваша світлосте, позвольте доложити вам, що його високородіє, господин полковник Петро Павлович Скорін зволили наложити на себе руку!”
Князь Меншиков устромив у чорнильницю перо і відсунув від себе папері.
“Петро Павлович Скорін?”
“Так, ваша світлосте. Полковник Скорін застрілився”.
“Де?”
“Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крізь лоб”.
“Лікар є?”
“Покликали”.
“Так — добре. Можеш відійти”.
Князь Меншиков подався на спинку фотелю і закрив долонями очі. Обчисляв усі плюси й мінуси того так несподіваного інциденту.
Скорін пустив собі кулю в лоб. Сам, з власної і непримушеної волі. Це факт. А все інше — неважне. Скоріна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Міг згинути в бою, згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває. Рахунок, значиться, не найгірший. І Меншиков глянув кругом стола.
Офіцери сиділи, як і раніше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борікався зі сном. Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було здивовання. Сенсація.
Єсть нова тема до “коришпонденції”.
Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний, та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним.

читати