Завантажити

копита, хотіли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги.
Нема нічого небезпечнішого для вождя, як на війні показати себе м’яким.
Тільки чоловік твердого серця може втримати дисципліну.
Хай конають.
М'якосердні офіцери під'їхали до себе. Їх коні ступали рядом.
“Страшно, брат, що?”
“Життя один жах. Краще не думати, а жити”.
“Мого дядька теж посадили на паль в Москві, на Красній площаді, біля Лобного мєста. Розказувала мати, що три дні й три ночі сидів. Страшно мучився”.
“Один сам собі життя відбирає, а другий — рад би вмерти і не може”.
Під ногами хлюпотіло болото — зі снігом і кров'ю перемішане.
“Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе”.
“Тільки ти, чуєш, не спробуй. Дивись на мене, брат. Мій батько був стрільцем. За царівною стояв. Зарубали. А я все ж таки, славити Бога, капітан. І зі мною всіляко бувало. Як дуже зле, то гадаю про матір. Усе треба про когось гадать”.
Над городом висів туман. Густий, сірий, аж чорний. Все губилося в тій мутній імлі. Тільки іноді спалахне щось, скипить, заклекотить, полум'я бухне високо й гасне. Солдати гасили пожежу. Бігали по Батурині, як по пеклі чорти. Як привиди суєтилися їх чорні силуети.
Коні стиралися боками о себе, їздці штовхали себе чобітьми. Відрадніше було.
“Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я живу, чи мені тільки сниться”.
“Кажу тобі, не думай. Горе думаючій людині”.
“Гадаєш — цар і Меншиков не думають?”
“Їм вільно, а нам ні. Вони за всіх думають і відповідають за всіх. Наше діло слухати й робити, що нам велять. За роботою забуваєш про все”.
“Гарна мені робота!”
Їх коні перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах. З перерізаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрізь грудьми.
Коні жахалися і відскакували набік.
Треба було поводи кріпко тримати в руках.
Іржали. Те іржання далекою луною гомоніло серед мертвецької тиші. Солдати не кричали, не кляли, як звичайно.
Здавалося, що й вони вжахнулися зі свого нічного діла. Гасили останки пожежі та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти, їх черевики і чоботи, гамаші і штани були поляпані кров'ю, як у різників.
“Жорстокий наш народ”,— почав молодий капітан.
“Кожний народ жорстокий, і нема нічого страшнішого, як пустити людей на людей”.
“А все ж таки чого ми так мордуємо тих хохлів?”
“Щоб вони не мордували нас”.
“Хохли?”
“Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?”
“Але до нас вони не пхаються”.
“Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра?”
“Тому, гадаєш, поруйнувати треба”.
“Треба чи ні — це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Роntus Еuхіnus, до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб'є, як другий Олександр... А ми люди його”.
“На мене, то найкраще дома сидіти. В нас деревенька така у ю т л и в а, ставок, і річка протікає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш увечері і задивишся перед собою — на поля, на ліси, на шуварі, повні водної птиці, так прямо рай. Нічого тобі й не треба. Та ще коли б дружина люба й вірна, та двоє-троє діточок...”
Минали хату, перед котрою на подвір'ї лежала ціла вирізана сім'я. Батько, мати, дідусь і кількоро діточок. Сам дріб. Чіплялися за одежу батьків, і так їх порізали.
Офіцер зняв капелюх і перехрестився.
“То ще ніщо,—потішав його товариш.— Я тут бачив куди ще жахливіші картини. Випорювали дітей з матірних лон... Тьфу!”
“Ну, брат, кажи, що хоч, а таки наш солдат, то дич”.
“Солдати такі, як їх офіцери”.
“А офіцери, як вождь”.
“Від вождя накази йдуть. Він відповість за все”.
“Перед ким?”
“Перед Господом Богом відповість”.
“Чекай псе, нім кобила здохне”.
Доїздили до майдану.
Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стренувся, почувши пана. Не полошився, лише квічав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його: “Здурів кінь, сказився! Заспокійся же раз!”
На майдані “під караулом” стояв спорий гурт козаків. Між ними чимало старшин, іменитих родів сини. Порубані, посічені, покалічені й обезвічені, в подертих сорочках, бо свитки й кунтуші, навіть чоботи москалі з них позабирали для себе, справляли враження відірваних від шибениць або знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колізеї, кинутих на поталу диким звірам.
Меншиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кожному в очі. Шукав між ними знайомих, в першу чергу Кенігзена і Чечеля, котрих конче хотів дістати в свої руки. Їх не було. Князь сердився.
“Де полковник Чечель? — гукав.— Хоч би з-під землі, а я його мушу добути”.
Козаки здвигали раменами.
“Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди”.
Наїхав на котрогось

читати